Москва - Пост-Волинський, частина 2

31 Август, 1999 - 14:20 — Критик

Про кожний із трьох досьогодні опублікованих романів п.єАндруховича написано вже чимало, і часом навіть незле. Долучати свій голос до численних вигуків захвату чи скептичних ремарок було б щонайменше легковажно. Але оскільки недавно видана книжка, яка об-єднала в собі два перших романи, "Рекреації" та "Московіаду", не дочекалася ще поважних рецензій, моє вторгнення в царину літературної критики може бути вибачене принаймні цією обставиною. Згадана книжка відкриває собою серію під багатообіцяючим гаслом - "Модерна українська література" (хоча, як випливає з оголошеного проспекту серії, її модерність ризикує на першому ж випуску й вичерпатися). Звичайно, тексти, явлені публіці у названому виданні, не нові; останній із двох романів написано майже п’ять років тому, тож, мабуть, давно збіг той час, коли варто було писати на них рецензії в точному смислі слова. А проте саме це, перше книжкове, видання, споряджене вступом, розлогою передмовою, додатками та коментарями(!), видання, що відбиває чи претендує на відбиття певного підсумкового знання про текст, переконує, що твори Андруховича, принаймні, останній із двох романів, ще не виснажені інтенсивними літературознавчими вправами і лишають простір для текстуальних і культурологічних спостережень. Як видається, ні попередня критика, ні навіть нинішнє видання, вхопивши ідею роману, що лежала на поверхні, так і не спромоглися визначити, як на мене, головного у постмодерному творі - джерела текстуальної гри (а джерело це свого часу було сенсаційне і знамените!), інтенсивне використання котрого і прозорі алюзії, власне, й створюють той ефект подвійної деконструкції та демістифікації Імперії (на рівні, так би мовити, тексту і "гіпертексту"), який так вражає уважного читача в романі Ю.Андруховича.
"Московіада" одностайно визнана за постмодерний роман і, власне, в такій якості пропонується читачеві й у згаданому виданні. Одночасно (і так само одностайно) критика визнала головний пафос роману - деконструкцію Імперії, незважаючи на те, що якість і глибина деконструкції визнані сумнівними. Звичайно, це тема, що й справді лежала на поверхні тексту, а в ті часи, коли твір писався і друкувався, вона все ще здавалася чимось із розряду ледь не апріорних художніх достоїнств. Та відтоді збігло чимало часу, і з цієї перспективи роман мав би виглядати вже не так однозначно й агітаційно. А крім того, нас же попереджали, що він - із кола постмодерної гри з текстами. То чи будемо аж такими наївними, щоб сприймати декорації 1991 року, у яких відбувається дія, за смисл п-єси?
Критики, принаймні ті, яких мені довелося прочитати, помітили, що "деконструкція" Імперії в романі Андруховича відбувається якось надто дріб’язково і персонально, аби претендувати на той сокровенний смисл, заради якого роман власне й писався. Розчарування в Імперії у пост-австроугорського поета Отто фон Ф. відбувається одночасно з розчаруванням у якості пива та санітарних умов пивбару на Фонвізіна, який виявляється (чомусь усупереч очікуваням) зовсім не схожим на затишні кнайпи міста Лемберга. І наростає це розчарування в Імперії (чи, радше, роздратування Імперією) з кожною наступною випитою чаркою (чи шклянкою?) самогону, горілки чи чогось там іще, що мають звичай пити загадкові московити у білокам’яній столиці своєї азіатської Імперії. Не витримуючи суворої конкуренції з аборигенами, швидко захмелілий фон Ф. Отто (чи фон Фото?) скоро розчаровується у правилах гри з Імперією. Справді-бо, на перший погляд видається, що постійне пияцтво, яке, почавшись у пивбарі на Фонвізіна, продовжується протягом усього роману, є лише чесним відображенням того способу, в який художник набирається життєвих вражень і опановує навколишній світ. Здається, саме так зрозумів текст Андруховича Костянтин Москалець: "Буйноквітучі фантазми героя, спричинені алкоголем або параноєю, або і тим, і іншим, викликають сумнів щодо достовірності свідчень і без того недостовірної особи, - свідчень проти Імперії, свідчень про мову, звичаї, переконання, надлюдську схильність до алкоголю і сексу в тих, кого Отто вважає москвичами, росіянами, "єдіним народом". Можливо, всі ці пивні бари, каналізація, тунелі, конференц-зали - всього-навсього маячня героя, котрий нарешті спіткав свою білу гарячку?" (Незадоволення твором. - Сучасність, 1993, -9, с.71). Усе це, дійсно, у романі є - і алкоголь, і маячня, і навіть біла гарячка. Можливо й справді, людині з німецьким прізвищем варто було б стриманіше оцінювати риси національної вдачі московитів. Однак, майже нав’язливість, із якою автор акцентує на цьому нашу увагу, змушує побачити тут щось від художнього прийому (один мій знайомий колись, порахувавши кількість випитого за вечір героями Гемінгвея, дійшов висновку про фізичну неможливість витримати таку нестерпну легкість буття, а заразом позбавився звички читати романи буквалістично). При тому прийом цей, хоча й може відбивати особистий досвід автора та його героя, проте походження має суто літературне. Десь посередині своєї алкоголіади Отто фон Ф. здогадується, що саме дратує його в Імперії й у чому джерело її погибелі: "Імперія зрадила своїх пияків. І прирекла себе на розпад" (с.138) (таке собі навиворіт - пияки усієї імперії, єднайтеся). Та зраджений пияк - важливий знак, бо десь ми вже зустрічали зрадженого Імперією літературного героя з такою хворобою.
"Московіада" - роман-подорож, як натякає нам уже сама його назва. Подорож не тільки від чарки до чарки, а й буквальне переміщення - від станції метро до станції, від зупинки тролейбуса до зупинки. Три сторінки тексту (150-151), наприклад, заповнені назвами зупинок і станцій: Перший Дмитровський проїзд, Тролейбусний завод, Бутирська 46, Боровицька, Арбатська, Смоленська, Савьоловський вокзал тощо. Так і рухається Отто фон Ф. від станції до станції, між станціями випиваючи чогось міцного з неприємними фізіологічними наслідками, аж доки, переживши катарсис у п’яній маячні, неочікувано для себе і в цілковитій суперечності з початковим маршрутом опиняється на Київському вокзалі, лягає на вагонну полицю і разом зі своїми компатріотами снить про європу.
У такій побудові тексту без труднощів угадується головне джерело Адруховичевого роману - "Москває- Петушки и пр." Венедикта єрофєєва. Цей, колись заборонений, а тепер уже класичний текст російської літератури, свого часу був культовим саме в тому місті, і в тому середовищі, де Адрухович відточував свою майстерність "одного окремого художнього слова", а його герой перед від-їздом до Києва безнадійно рвався у "Дитячий світ" по гостинці для дітей своїх друзів ("И как хорошо, что я вчера гостинцев купил, - не ехать же в Петушки без гостинцев. В Петушки без гостинцев никак нельзя").
"Москва - Петушки" - роман цілком постмодерний, дарма що написаний 1968 року, коли й термін іще не набув такої всезагальної популярності. І не тільки тому, що суціль побудований на текстуальній грі, а в першу чергу тому, що піддає сумнівові панівні цінності і канони традиційної культури. "Москва - Петушки" відверто пародіює знаменитий текст російської літератури - "Путешествие из Петербурга в Москву" Радіщева (а провокаційним означенням жанру - "поема" - інший знаменитий роман-подорож, Миколи Яновського), зводячи головного героя (який так само ототожнений з автором) до рівня інтелігентного алкоголіка, нещасного, комічного, але й безумно чарівного у своєму хмільному пафосі. Роман єрофєєва - дивовижний текст із погляду "втягненого" в нього масиву класичних російських творів, висміяних, спародійованих, карнавально перекручених, знятих з п-єдесталу між ковтком "Кубанської" на станції "Салтыковская" і коктейлем "Сльоза комсомолки" на станції "Храпуново". "Москва - Петушки" принципово руйнує літературоцентричність російської культури, її ієрархії, її недоторкані авторитети, символи, священні тексти.
Подібність між "Московіадою" та "Москва - Петушки" настільки велика, що часом доходить навіть до текстуальних тотожностей (щоб не переобтяжувати увагу читача результатами таких зіставлень, за перевіркою цього твердження відсилаю до опублікованих текстів). Відзначу, що Адрухович залишив чимало відсилок до тексту єрофєєва, серед яких можна було б вказати не тільки скрупульозні реєстри випитого і тілесні переживання від цього, а й цілі образи і мотиви роману (може, цим пояснюється відзначена критикою недостатня вмотивованість декотрих із них) - як, наприклад, "маленький тихий дідок", що благосно шепоче щось подібне до Святого Письма, ангели-охоронці, шизофренічний путч і гротескні персонажі путчиської президії, включно з Мініним-і-Пожарським, і навіть мрії про Венецію. Важливішою, однак, є подібність структурна: обидва тексти є романами-подорожами, обидва циклічно вкладені у часовий відтинок одного дня, кульмінація обох текстів імітує гарячечні марення, обива герої настійно прагнуть досягти примарної мети подорожі й обидва в кінцевому підсумку зазнають поразки: Венічка замість Петушків опиняється на Курському вокзалі в Москві, Отто фон Ф. - на площі Київського вокзалу того ж міста. І ще одне дивовижне, коли б було випадковим, співпадіння - завершуючи коло, обидва оповідачі гинуть і лише після того викладають свою "-іаду" на папері.
Ймовірно, "Москву - Петушки" обрано Андруховичем за прообраз власного роману не випадково: ця "поема" кожним рядком своїм анти-офіціозна й анти-імперська. Однак самої імперії, зримої і конкретної, в поемі єрофєєва ніби немає: навіть коли Венічка намагається побачити її, Кремль дивовижним чином ховається від нього і єрофєєв кожного разу опиняється на Курському вокзалі. Видимим же Кремль стає лише в останню смертну хвилину героя (і зрозуміло, що саме це видіння убиває героя, а не шило випадкового бандита). Чи не тому й у Андруховича, як зауважив один із критиків, "Імперія виявляється не-текстом", нібито не прочитуючись у тканині роману, бо й справді, набуває зримих обрисів кремлівських жителів (від Іоана Грозного до Леніна) лише в кінці тексту, безпосередньо передуючи смерті героя?
Я не можу, звичайно, поручитися, що вказані мною паралелі "Московіади" й "Москва - Петушки" свідомо закладені Андруховичем у його текст, що ця моя "деконструкція" його роману істинна, а не нав’язана силоміць (хоча хотів би вірити, що текстуальна гра з єрофєєвим - усвідомлений прийом, розрахований на "прочитання", а не просто неконтрольоване наслідування знаменитого взірця). Усе говорить на користь такої можливості, і в першу чергу - кількарічний побут Андруховича у Москві якраз у часи чергового вибуху популярності єрофєєвого тексту, коли він вперше починає друкуватися відкрито (два видання 1989 року!). (Те, що російські тексти саме в цей час таки справляли серйозний вплив на його творчість, свідчать хоча б необережно вміщені упорядниками рецензованої книжки поруч із "Московіадою" "Листи в Україну", написані під враженням і в розмірі "Письма к римскому другу" Йосифа Бродського).
Сконфронтувати власний текст із текстом єрофєєва - досить сміливий крок, бо, за всієї симпатії до Адруховичевого роману, у цьому зіставлені програє саме він. І не тільки щодо літературного рівня, а й щодо глибини деконструкції Імперії. Водночас така конфронтація свідчить про значно складнішу і цікавішу, ніж це відзначено досі, структуру роману, бо до власних забавок з Імперією Андрухович залучає великі тексти суперника. Втім, не варто й перебільшувати міри постмодернізму і новаторства "Московіади", очевидних лише в контексті української постсовєтської літератури. Поїзд, у якому Отто фон Ф. вирушає з Москви, прямує, як ми тепер знаємо, зовсім не до Києва, а до Венеції. Але щоб довідатися, як далеко по дорозі до постмодернізму він може завезти, нам іще треба прочитати третій роман Андруховича. У "Московіаді" ж кінцевою станцією виявляється лише Пост-Волинський, уже на дорозі в Европу, але ще надто близько до пивбару на Фонвізіна.

© Олексій Толочко


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.