Слово про те, як Ярослав, князь галицький, у султанів стріляв - 1.

24 Ноябрь, 2002 - 12:52 — Критик

1.
Українські науковці час від часу виказують бажання привласнити військову повість, загальновідому як «Слово о полку Ігоревім», або, принаймні, наголосити, що позаяк її головні події відбувалися на території майбутньої України, а Ігор княжив у Чернігові, то сучасні українці мають не менше прав претендувати на цю спадщину, ніж сучасні росіяни. Але через панівні позиції росіян у радянських академічних установах і стійкий російський націоналізм, оприявлюваний у кожній дискусії про походження поеми, українські претензії так і не досягли мети. Що, зрештою, й добре, бо цей твір — підроблений. 
Причину того, що стільки людей, а надто росіян, палко повірило в його автентичність, слід шукати в сфері ідеологій ХІХ–ХХ сторіч. Немає жодних документальних підтверджень існування гаданого «оригіналу» «Слова о полку Iгоревім», а отже — немає твердої підстави ані реконструювати його нібито середньовічні палеографічні характеристики, ані дошукуватися подробиць його «відкриття». Всі заяви причетних до того осіб є взаємно суперечливими або навіть і виразно неправдивими, й майже всі вони дійшли до нас через посередництво однієї-єдиної людини — Костянтина Федоровича Калайдовича (1792–1832). А він не може заслуговувати на довіру. На жаль, його коротка біографія, вміщена у виданій 1995 року в Москві «Енциклопедії “Слова о полку Ігоревім”», тільки заводить в оману: подаючи вичерпну бібліографію, словом не згадує про серйозну душевну хворобу Калайдовича.
Не існувало «Хронографа», який нібито зник із бібліотеки колишнього Спаського монастиря в Ярославлі1, й до 1792 чи 1793 року не було жодного вартого довіри опису тексту «Слова» (найперше таке свідчення зробив у своєму рукописі Іван Порфирович Єлагін перед самою смертю 3 жовтня 1793 року).
Навпаки, можна цілком переконливо, на підставі листування головних дійових осіб із покоління легенд про «втрачений рукопис» — тобто «публікатора» Олексія Івановича Мусіна-Пушкіна (1744–1817), видавця Олексія Федоровича Малиновського (1762–1840) і Калайдовича, — довести, що ніякого рукопису, який був би подібний до описаного, не було втрачено 1812 року, або, точніше, що впродовж кількох наступних років ніхто прямо не говорив про таку втрату, навіть і під тиском палкого ентузіаста Калайдовича. Можна також із достатньою певністю простежити розвиток легенди про зникнення рукопису. Вона утверджувалася досить повільно й широко розповсюдилася не раніше, ніж після смерті Мусіна-Пушкіна (1817). Малиновський заговорив про втрату в 1815 році, але тільки в приватній розмові з графом Миколою Петровичем Румянцевим, прохаючи грошей на опублікування списку, який зрештою виявився підробленим; Калайдович публічно згадав про втрату в 1818 році, але заявив, що це сталося невдовзі після 1795 року; Пожарський іще й у 1819 році міг сказати, що рукопис зберігається у бібліотеці Мусіна-Пушкіна.
«Слово» містить безліч богемізмів, каламбурів та класицизмів, фальшивих і справжніх, демонструючи, що його автор був надзвичайно добре обізнаний із передмодерними слов’янськими мовами й літературами, особливо старочеською. Він глибоко переймався доблестю та єдністю слов’ян; його захоплювали звукові й світлові ефекти, зокрема — пташині та звірині звуки; йому була властива однакова деїстична шанобливість до язичництва, християнства та персоніфікованої природи; він досить добре орієнтувався у друкованих російських баладах кінця ХVІІІ сторіччя і, хоч як це парадоксально, мало розумівся на деяких специфічно східнослов’янських лінгвістичних та історичних реаліях. Натомість знав мови Біблії, включно з давньоєврейською. Своєю чергою, наявність у «Слові» вчених гебраїзмів зі Старого Заповіту (урим, ортьма) дає поважні підстави припускати, що цей твір з’явився вже після того, як у 1524–1525 роках у Венеції надруковано його давньоєврейський текст, а з огляду на широко розповсюджену серед християн кінця ХVІІІ століття моду на urim і thummim2, — що це сталося десь після 1775 року.
Насправді «Слово о полку Ігоревім» склав не раніше, ніж у серпні 1792 року, богемський учений-єзуїт Йосеф Добровський3. Він був провідним славістом свого часу. Здобув грунтовну освіту, добре знав Старий Заповіт і давні слов’янські тексти. Працюючи в 1792–1793 роках із рукописними колекціями Санкт-Петербурга та Москви, він ознайомився якраз із тими джерелами, що мають найочевидніші подібності з текстом «Слова»: «Задонщиною» та «припискою» Діомида на «Апостолі» 1307 року. Добровський прибув до Росії у пік зацікавленості Оссіаном і захоплення Тмутороканню. Його слов’янофільські, як він сам їх називав, переконання, його пізніша реакція на публікацію «Слова» та відгук на підробку «середньовічних чеських пісень» його учнями Вацлавом Ганкою та Йосефом Лінде цілком узгоджуються з моїм висновком.
Переглянувши текст «Слова» у світлі цієї гіпотези, можна задовільно пояснити безпрецедентну кількість його темних місць: hapax legomena4, перекручених пасажів, недоречних «полонізмiв» і «класицизмiв», язичницько-християнських суперечностей. А такі пояснення, своєю чергою, підтверджують авторство Добровського. Проте навіть якби ми погодилися з цими міркуваннями, прямих документальних доказів це нам не дасть. Тому особливо гостро постає питання мотиву: яке поєднання впливів та імпульсів могло підштовхнути відомого вченого на створення цього тексту? Поза сумнівом, Добровський був у змозі його написати, — але чи є підстави вважати, що він ще й захотів це зробити?

2.
Тут ми з необхідності ступаємо в оповитий мороком простір індивідуальної психології. І перш ніж піти далі, мусимо прояснити дві речі.
По-перше, вчинок Добровського не був «підробкою» безцінної реліквії: наше сприйняття «Слова» як визначної культурної пам’ятки є продуктом пізнішої російської інтелектуальної історії. Добровський, коли поглянути на зроблене ним у тогочасному контексті, написав кілька безневинних пасажів, імітуючи «Задонщину», котру щойно прочитав, і наслідуючи стиль решти героїчних ранньослов’янських повістей, які добре знав. Слід особливо наголосити на тому, що факт чи факти створення кількох фрагментів «реконструйованого» давньослов’янського тексту не здавалися ні Добровському, ні будь-кому з його сучасників у 1792–1800 роках чимось настільки ж неприпущенним, як нам сьогодні — думка про фальшування «Слова». Підробки, імітації, штучні відкриття всіляких старожитностей, тепер здебільшого забуті, були звичайним явищем у часи Добровського5; для всіх, окрім жменьки буркотливих учених, здавалося важливішим розбудити й унаочнити «дух» нації чи минулих віків.
По-друге, будь-яка розмова про вчинки й наміри Добровського має зважено торкатися перебігу й природи його добре задокументованої душевної недуги, найімовірніше — шизоїдального роздвоєння особистості чи маніакально-депресивного синдрому. Тут ми ступаємо на хисткий грунт, бо, як і більшість близьких до нього сучасників, опиняємося перед учинками й висловами ексцентричними й зовні незрозумілими, але, поза сумнівом, характерними для Добровського. Можливо, навіть коли б нам пощастило знайти незаперечні документальні підтвердження, що Добровський був автором «Слова», й тогочасні свідчення, які мотивували б деякі його риси, ми все одно ніколи з певністю не знатимемо, що спонукало його написати цей текст, чому він знову й знову повертався до нього й чому написав його саме так, як написав. Узявши до уваги спосіб, у який текст, схоже, еволюціонував, і згадавши про втручання його першого редактора, Олексія Малиновського, а можливо, й інших людей, мусимо визнати цілком вірогідним, що текст, який ми сьогодні маємо, відображає не тільки намір Добровського, а є результатом низки окремих — почасти ірраціональних i не лише його власних — учинків, над якими він, зрештою, втратив контроль. Наприклад, цілком можливо, він не мав жодного наміру публікувати текст. Отже, здається, варто обговорювати не мотивацію вчинку, а поштовх до нього.
У цьому зв’язку мусимо пам’ятати чотири факти:
1) Ми знаємо з документів, що на роки, про які йдеться (приблизно 1793–1800), припав чи не найтяжчий період хвороби Добровського.
2) Ми знаємо, що навіть під час психічних розладів він був спроможний писати досконало правильний текст латиною, німецькою і чеською мовами, а також обговорювати складні наукові питання поряд із власними галюцинаціями.
3) Ми знаємо зі спостережень над іншими людьми, враженими такою самою недугою, що хворі, які переживають манії, зазвичай схильні повертатися до текстів чи об’єктів, створених ними під час попередніх нападів.
4) Ми знаємо, нарешті, що теми й зміст подібних текстів визначаються культурою, середовищем та особистістю — тобто, вони не обираються випадково.
Охочі зможуть докладніше дізнатися про особу автора «Слова» зі згаданої монографії. У цій статті я торкнуся лише деяких «австрійських» (галицьких і буковинських) аспектів цього тексту, у твердому переконанні, що, в кінцевому підсумку, він сам дасть нам найточніші свідчення про своє походження.

©Едвард Кінан


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.