Антиамериканське століття? Частина 2.

23 Сентябрь, 2009 - 12:19 — Критик

Европа
й антиамериканська спокуса
Політика часто вимагає вироблення зручних кліше. Тож коли британський прем’єр-міністр Тоні Блер у промові в серпні 2003 року перед спільним засіданням із Конґресом США заявив, що нові члени ЕС трансформують Европу, «бо в них свіжі шрами, сильні спогади, їхнє ставлення до свободи все ще пристрасне, а не вигідно-запанібратське», – він робив політику правильно. Але правильно робити політику – ще не значить завжди про­дукувати прийнятні пояснення. Деякі американські консерватори ще наполегливіше за Блера наголошували «ціннісний вимір» того вибору, що його зробили східноевропейські уряди, ставши на бік США у справі Іраку. Єдина проблема з таким аналізом – це те, що його не підтвердили опи­тування. Моніторинґ громадської думки показав наявність абсолютної противоєнної більшости (70–75%) у всіх посткомуністичних країнах. «Доб­ровільна коаліція» насправді була «вимушеною коаліцією». Одинокою відмінністю між Софією та Берліном було те, що в Софії антивоєнна біль­шість виявляла себе тільки в опитуваннях, а не на демонстраціях. Властиве консерваторам бачення подій було так само хибним щодо східно­европейських еліт. Арґументом «приречености на свободу» можна пояснити те, що США підтримали колишні дисиденти, як-от Вацлав Гавел і Адам Міхнік, але навряд чи цим мотивована поведінка екс-комуністичних урядів, що правлять тепер у половині Нової Европи. «Приреченість на свободу» ніколи не була їхньою прикметою.
Опоненти Вашинґтона поспішили затаврувати Нову Европу за скочування до «маршу васалів». На їхню думку, підозріла лояльність до Штатів, яку демонстрували ці уряди, не надто відрізнялася від лояльности, що її вони демонстрували Совєтському Союзові за часів Холодної війни. Мовляв, курс східноевропейських урядів не мав нічого спільного з «прире­ченістю на свободу», а був тільки інстинктом васала, керованого батогом і пряником. Цю інтерпретацію також важко підтвердити. З огляду на силову політику Франція та Німеччина (з Европейською комісією за плечима) могли запропонувати східноевропейським країнам більші, ніж США, і батоги, і пряники. Тож якби раніша ментальність сателітів і далі спрацьовувала, Нова Европа мала би прийняти курс Старої.
Коротко кажучи, ні приреченість на свободу, ні ментальність сателітів адекватно не пояснюють східноевропейську підтримку Вашинґтона. Справжня різниця між Польщею та Францією полягала у відмінності оці­нок переваг і ризиків, пов’язаних із підбадьорюванням антиамериканських настроїв. Париж дивився на піднесення антиамериканізму і бачив у ньому можливість зміцнити французький вплив у світі. Варшава дивилася на те саме явище як на загрозу своїм виграшам, здобутим за десятиліття важких політичних та економічних реформ.

Антиантиамериканізм
Нової Европи
Справжньою причиною незгоди Старої та Нової Европи впродовж війни в Іраку була спокуслива привабливість антиамериканської риторики для певних західноевропейських лідерів. Для Но-вої Европи, натомість, загравання з антиамериканізмом не просто вважалося ознакою поганого смаку, але й було політично небезпечним. Посткомуністичні уряди мали вагомі внутрішні причини хвилюватися через зростання антиамериканізму. Демократичні та ринкові зміни, що їх зазнала Східна Европа за останнє десятиліття, були загорнуті в американський прапор. Коли демократія прийшла у Східну Европу, вона говорила англійською, була закохана в американську конституцію і мала підтримку від американських фундацій. Для реформістських еліт у посткомуністичних країнах напад на Америку видавався політично (а не тільки символічно) згубним.
Іншим важливим чинником розходжень европейців стала суперечлива спадщина 1968 року. У західній Европі демонстранти 1968-го були відверто антиамериканськи й у багатьох аспектах антикапіталістично налаштовані. На їхній погляд, США були «Америкою» – самим втіленням імперіялізму та капіталістичної експлуатації. В уявленні покоління 1968-го зі Східної Европи Америка була символом демократії та вільного світу. Коли німецький студентський лідер Руді Дучке приїхав 1968 року на тур солідарности до Праги, щоб запросити чеських студентів приєднатися до боротьби проти капіталістичної демократії та диктату ринку, чеські студенти відповіли, що саме за це вони й борються. Для За-
хідної Европи «третій шлях» був способом утекти від капіталізму, для поляків і чехів це був шлях від соціялізму. Різниця в соціялізації багатьох культурних і політичних еліт, що тепер правлять в Европі, вела до розбіжних реакцій на сплеск антиамериканізму під час іракської кризи. І Берлін, і Варшава залишилися вірними спадщині 1968 року, але це спадщина, що розділяє Схід і Захід.
Східноевропейці швидко зрозуміли, що остання хвиля антиамериканізму, яку деякі їхні західні сусіди вітають як знак народження справжнього европейського народу, поставила під виразну загрозу делеґітимізації східні реформістські еліти і може змусити їх змінити політичний вектор. Тоді, коли багато людей у посткомуністичній Европі почувалися розчарованими «десятиліттям змін», антиамериканська риторика, щойно оголошена леґітимною в Парижі та Берліні, розчинила двері популістським партіям і правиці, і лівиці. Як каже Ян Бурума, «европейський популізм історично майже завжди був антиамериканським».
Опитування громадської думки, що його в червні 2003 року провели Центр ліберальних стратегій та BBSS Gallup International у п’яти балканських країнах, підкреслює істинність твердження Буруми. У відповідях на це опитування ворожість до США корелює з ворожістю до ринків і демократії, а також із ворожістю до євреїв. Громадські кола, прихильні до США, виявилися також найбільш продемократичними та найприхильнішими до ЕС. На Балканах, на противагу до Західної Европи, молода, добре освічена й найактивніша частина населення висловлює позитивне ставлення до США. Отож політичні еліти Нової Европи сприймають суперництво ЕС і США як вельми несприятливий чанник для їхніх спроб реформувати власні суспільства. В ранніх 1990-х Східна Европа була ладна обійматися з демократією великою мірою тому, що демократія була американською мрією. Сьогодні багато східноевропейських політиків й інтелектуалів стоять на боці Америки, бо розуміють, що в місцевому контексті мода ганити Америку дає дорогу нападам на демократію і ринок.
Антидемократичні сили на Сході, що не мають жодної позитивної візії альтернативного майбутнього, зате наснажуються зростанням громадської критики наявного становища, вбачають ув антиамериканізмі чудову нагоду здобути «голоси протесту» на виборах. Сила антиамериканізму – у його абсолютній порожності. Для політиків на зразок серба Воїслава Шешеля (який тепер очікує суду в Гаазі перед трибуналом ООН у справах військових злочинів), антиамериканізм надає можливість переоформити національну ідею тоді, коли серби вже не готові вмирати за Косово чи вбивати за Боснію. Старим комуністичним елітам у країнах на зразок Болгарії нова політкоректність антиамериканізму дає змогу вписатися в демократичний політичний ландшафт на власних умовах. Дивно спостерігати, як багато екс-комуністів у Східній Европі кидаються вітати ідею Европи як анти-Америки. Для цих «нових старих» лівих звинувачення Америки – це спосіб нацькувати демократію на капіталізм. Деяким корумпованим посткомуністичним урядам антиамериканізм давав змогу відвести народний гнів. Для розчарованої громадськості анти­­­американізм ставав засобом висловити обурення зрадою еліт. Хоча соціялістичні рішення вважаються мертвими в цих суспільствах «кінця історії», соціялістичні настрої живі як ніколи. Там, де на виборах треба отримати «протестні голоси», антиамериканізм – улюблена тактика.
Антиантиамериканізм Нової Европи зазвичай сприймають як звичайний проамериканізм, але недооцінювання відмінности між цими двома концепціями може мати прикрі наслідки. Деякі політичні кола у Вашинґтоні заграють з ідеєю використати Нову Европу як інструмент для розділення і послаблення ЕС у стосунку до зовнішньої та оборонної політики. Така стратегія базується на вкрай нереалістичних припущеннях. Рішення майже всіх нових демократій стати на бік ЕС щодо Міжнародного кримінального суду має бути знаком для американських політиків, що приймати підтримку Східної Европи за даність було би серйозним зовнішньополітичним прорахунком. Для східних европейців підтримка США під час іракської кризи була тріюмфом історії над географією. Але історія вчить нас, що географія в довгостроковому періоді сильніша.
Попри те, Нова Европа має вагомі політичні причини (а не просто собі сентименти) опиратися тенденції зробити антиамериканізм основою для об’єднаної Европи. Для неоґолістів та невмирущих соціял-демократів Евро­па є центром нового світу, який протистоятиме Америці так само, як Новий Світ протистояв монархічній Европі в XVIII столітті. З їхньої пер­спективи, антиамериканізм має бути спільною мовою для европейських політиків. Европейські нові демократії не поділяють такого погляду.
Проблема з европейським протистоянням Америці полягає в тому, що Европа розглядає це змагання радше не як засіб для промоції наявної моделі капіталізму добробуту, а більше як тактику для отримання політичної підтримки для глибинної перебудови цієї моделі на більш ринково зорієнтовану. Реальність така, що ЕС стає все менш «европейським» у сенсі взорування на «державу загального добробуту», як це було задумано у повоєнній Европі. Вражає те, що, підтримуючи проєкти з промоції економічного розвитку за кордоном, ЕС експортує ту саму версію неоліберальної ортодоксії, яку заперечує вдома. Відкидання в Новій Европі неґативного означення европейської єдности, живленої анти­американізмом, є її справжнім внеском в европейські дебати. Об’єднана Европа потребує позитивної ідентичности.

©Іван Крастев


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.