Чому я не антиамериканістка - 1.

23 Сентябрь, 2009 - 12:01 — Критик

«Я живу в часи комунізму», – можна було сказати п’ятдесят років тому. «Я живу в часи холодної війни», – можна було сказати тридцять років тому. «Я живу в часи падіння залізної завіси», – можна було сказати сімнадцять років тому.
«Я живу в часи антиамериканізму», – мушу сказати я.
Любити Америку й американців немодно. Ба більше: у наш час визнати свою любов уголос у пристойному товаристві, а в непристойному то й поготів, – це ніби признатися, що ти хвора/хворий на сифіліс. В Европі на щось таке зважився, здається, тільки Андре Ґлюксман, і це, певно, єдина нагода бути збоченцем у сучасній Франції.
Натомість модно насміхатися з гамбурґерів, наминаючи пельмені та голубці. Модно відпочивати на Кубі, «поки туди не прийшли американці й усе не спаскудили своїми макдоналдсами». Модно докоряти цим американцям за жадібність і гонитву за грошима, і самим при цьому красти й брати хабарі та «відкати». Модно виходити на демонстрації проти війни в Іраку, доти жодного разу в житті не поцікавившися долею бодай одного іракця. Модно вважати американців тупими й неосвіченими – це автоматично додає інтелекту авторові висловлювання. Модно зневажати американську культуру – всіх цих мікі-маусів – це так вишукано по-европейськи!
Це «европейське» ставлення нагадує мені, як маленька дитина хоче приєднатися до гуртка старших дітей – різниця в чотири-п’ять років у такому віці дуже суттєва, вона практично унеможливлює гру на рівних, і старші зневажливо відмовляють малюкові в товаристві. Діти, які вже ходять до школи, відштовхують чотирирічного. Тому коли мої европейські приятелі та знайомі вкотре презирливо висловлюються на адресу американців, я почуваюся відстороненим від дитячого світу дорослим і, зрозуміло, амбіції старших дітей видаються мені смішними, їхня жорстокість – безглуздою. Мої симпатії на боці скривдженого малюка.
Америку не люблять домогосподарки, далекобійники, університетські викладачі, керівники художніх гуртків, політики, журналісти, вахтери, панки, пенсіонери, інтелектуали різного штибу, водії маршрутних таксі, ведучі телешоу, Міхаіл Задорнов, Владімір Путін і Наталія Вітренко. Тобто вони не просто її не люблять, вони її ненавидять. Америку ненавидять усі, хто дивиться і хто робить російське телебачення. І подекуди українське.
Америку не люблять еміґранти з території колишнього совка, навіть якщо там живуть і заробляють гроші. Америку не люблять їхні родичі, яким вони надсилають гроші, і ще лютіше – ті, яким грошей не надсилають.
Найстійкішими до всеохопної нелюбові до американців є музиканти. Можливо, їм не випадає аж так її не любити, тим, хто виростав на аме­риканській музиці: на блюзі, на джазі, на рок-н-ролі, навіть на репі, хто вірив у цю музику як у доказ, що справжнє, негівняне життя існує, таке життя, яке варто прожити. Особливо якщо погодитися, що добра музика – найкраще мірило істини, лакмусовий папірець, який указує або на беззмістовність життя, або на його попадання в ритм.
Не рідкість, коли Америку не люблять навіть самі американці. Правда, їхня нелюбов у більшості випадків або починається і закінчується Джорджем Бушем-молодшим, або поширюється на республіканців загалом, або стосується бюрократів чи податків. Хоча американці, напевно, таки не люблять саме Буша. Вони, американці, розуміють, що Америка надто велика, аби не любити її всю.
Америку в більшості випадків не люблять ті, хто ніколи там не був. На­віть більше: чим дужче людина не любить Америку, тим менше вона про неї знає. Про байдужість американців до культури говорять ті, хто не бачив натовпу – натовпу! – в американському музеї, не шукав вільного місця на ґазоні перед початком оперного концерту і ніколи не заходив до американської книгарні. Про американську «бездуховність» говорять ті, хто не відчуває прірви між нашим цинізмом і їхньою по-дитячому чистою вірою у справедливість цього світу. Про їхню меркантильність і жадібність говорять ті, хто нічого не знає про їхнє масове волонтерство і культ пожертв.
Антиамериканізм – невігластво, яке маскується під снобізм. Провідна ідеологія нашого часу.
Гіпотетичне миттєве зникнення Америки не означає, що зникне анти­американізм. Так само, як гіпотетичне миттєве зникнення євреїв не означає, що зникне антисемітизм.
Полемізувати з антиамериканізмом так само безглуздо, як полемізувати з будь-якою іншою щирою ненавистю. Зрештою, чим є антиамериканізм, як не ще однією ненавистю, що її згадуваний Ґлюксман поставив поряд із ненавистю до євреїв і ненавистю до жінок. Карел Чапек свого часу не полемізував із комунізмом. Він просто пояснив, чому він не комуніст.

***
Моє знайомство з Америкою почалося задовго до того, як я вперше туди потрапила. Хоча я так і не знаю, що, власне, вважати знайомством.
Версія перша. Був 1989 рік, світ трясло від перетворень. Дитинство закінчувалося, в сенсі, моє дитинство закінчувалося, ще кілька місяців – і мені відкриється справжній трагізм дорослішання. А поки що літо, замкне­ний світ на найпівденнішому із Шаць-ких озер, вживання у світ тих непевних будиночків і книжка «Вино з кульбаб» Рея Бредбері. Батьки привчали мене до доброї фантастики – насамперед Бредбері. Але саме ця книжка була його чи не єдиною нефантастичною, відтак досі залишилася улюбленою.
Я не любила дитячої літератури. Себто література, яку слід читати дітям, мені не подобалася. Якщо вже на те пішло, я й дитинства не любила і стерпіла його, як прикрий обов’язок. Мені завжди хотілося бути дорослою, і я чекала цього часу зі стоїчним усвідомленням, що дитинство – це примха природи, як молочні зуби, несправжні, які просто треба поносити, поки виростуть нові. Натомість американське дитинство Рея Бредбері мені сподобалося – це було ідеальне дитинство в ідеальному світі. Це була моя американська мрія.
Бредбері відтиснув на мені свій дитячий світ, як візерунок на сирому тісті. Критик і песиміст щодо американського суспільства, він виліпив мене за формою американофілки. Довший час я не знала назви жодного американського штату, окрім назви штату Ілінойс, – там виростали Бред­бері та його герой. Мине 17 років, і першим містом, яке я побачу на тому березі Атлантики, буде Чикаґо, штат Ілінойс.
Версія друга. Із формального боку на територію США я потрапила влітку 2001 року. «Ви в’їжджаєте на територію Сполучених Штатів Америки» – так було написано на табличці, прикріпленій до розчахнутих воріт американської військової бази під Франкфуртом-на-Майні, а взагалі-то – під Ганау, маленьким містечком, де я вже декілька тижнів жила. Жодної охорони, жодних людей узагалі: кілька метрів неасфальтованою, зовсім українською, дорогою, і починається балаган – американсько-німецьке свято для мешканців Ганау.
Я не знала, чи деякі офіцери мешкали в місті, чи тільки приїжджали; принаймні я бачила їх увечері в супермаркеті чи в турецьких овочевих крам­ничках. І вони мене бачили. Тобто впізнавали і визнавали за свою. Я не знаю, як узагалі-то, доки я не розтуляла писка, всі сприймали мене за німкеню або за місцеву польку, яких там було багато. А от американці сумно посміхалися мені в черзі до каси, це була наша маленька кількасекундна змова, в якій ми виливали одні одним наші страждання з приводу жахливої німецької граматики та німецького занудства. Занудство, підозрюю, було не так німецьким, як містечковим, але що це для нас із американцями змінювало?
Американці голосно розмовляли й реготали, свистіли та плескали, обливали один одного пивом. Американські офіцери грали важкий рок – це така у них художня самодіяльність. Вони збіса добре грали, а це особливо важливо після кількатижневої німецької дієти з реміксів «Modern Talking».
«Я ніби вдома побувала», – сказала я друзям дорогою додому. Вони мене не зрозуміли.
Трохи більше, ніж місяць по тому атакують вежі у Нью-Йорку. Іще за місяць, у жовтні 2001-го, я підніматимуся ліфтом хмарочоса, в якому розташовано офіс франкфуртського виставкового центру – Messeturm, іще кілька років перед тим, до 1997-го, – найвищого хмарочоса в Европі. Ще тривала паніка після 11 вересня, і саме цей «олівець» називали серед об’єктів наступних атак – я дивитимусь у шахту ліфта, думатиму, яку сильну вона забезпечить тягу, як швидко тут усе горітиме і як прикро помиляються ті, хто думає, що терорист-смертник за штурвалом не любив тільки Америку.
Та база була чи не першою, яку пікетували противники війни в Іраку. Сподіваюся, пікетувальники справді були проти війни, а не проти своїх сусідів. Але про всяк випадок я тоді вирішила: якщо в цій частині світу хтось заперечує проти війни в Іраку насамперед тому, що там загинуть аме­риканські солдати, то хай це буду я.

***
Порівняно з нами американці наївні. Чи, точніше, ми цинічні порівняно з ними. Саме тому ми знаємо про людську жорстокість, про несправедливість, про іґнорування норм права, про брудні оборудки в США більше, ніж про те саме у власній країні. Те, довкола чого американці зчиняють страшний ґвалт і вереск, у нас залишається непоміченим.
Найзавзятіші антиамериканісти, росіяни, натомість живуть у світі, кло­потами тамтешнього Міністерства правди вихолощеному настільки, що ін­коли важко повірити, що вони – наші сучасники. Якось мені випало роз­повісти московському журналістові, з яким ми разом відвідували Хорватію, про інцидент із нашим Януковичем, як у нього 2004 року пожбурили яйцем. Журналіст – розумник і ліберал, дотепний і прекрасно освічений – слухав мене із захопленням дитини і сміявся до сліз. Він чув цю історію вперше! Не тільки новина, а й хвиля, яка тоді піднялася в українському інтернеті, анекдоти, пісні, анімація, пародії – зупинилася й розбилася об невидиму греблю. Поєднання цензури з небажанням почути створило стіну в сучасному світі, де стін ніби вже й немає. І от я, журналіст епохи швидкісного інтернету, їдучи в автобусі, переповідаю іншому журналістові епохи швидкісного інтернету позаторішні новини, ніби ми середньовічні прочани і так собі розважаємося дорогою.
Я писала цей текст і вчитувалась у статтю Джорджа Паркера «Зраджені» в часописі «The New Yorker». Я не пригадую чогось пронизливішого про Америку, ніж ця довжелезна оповідь про іракців, що працювали перекладачами для американської адміністрації у Багдаді. Здавалося б, який сюжет може бути більш антиамериканським, ніж сюжет про покинутих напризволяще іракців, котрі протягом декількох років щодня ризикували життям, оточені ненавистю співвітчизників та байдужістю американців, приречені на смерть у своїй країні й заледве здатні покинути її межі після поразки американської армії. Зраджені американськими бюрократами, вони так і не змогли отримати візу, попри те, що самі працювали для Сполучених Штатів. А втім, опинившися в статусі біженця у Швеції, без сподівань, що їх прийме імміґраційна служба США, один із головних героїв, перекладач Фірас каже: «Ні, не зраджений, ні, не розчарований. Я ніколи не звинувачував тільки американців. Це іракці зруйнували свою країну за допомогою американців, під наглядом американців». І веде далі, заглиблюючись у себе, не чекаючи наступного запитання: «Цієї миті я мрію про Америку».
(Випереджаючи всі закиди до «New Yorker’а», відсилаю до першоджерела: почитайте текст і переконайтесь, що Паркер був безжалісний до своїх співвітчизників, не обмежився іракським розслідуванням, а й пригадав американцям таку саму невдалу та ганебну кампанію у В’єтнамі. Саме цей журнал послідовно критикував іракську кампанію, саме тут уперше з’явилися знімки з в’язниці Абу Ґрейб.)
Цей фінал його розслідування вразив мене не парадоксальністю, а логічністю. Фірас, попри освіченість, до тридцяти років продавав на вулиці сиґарети, бо походив із шиїтської сім’ї і за режиму Хусейна зреалізуватися в кращий спосіб не міг. Та що антиамериканістам до його змарнованої молодости, до змарнованої молодости тисяч таких, як він. Колоніяльне мислення не стає менш колоніяльним: «недорозвинені» народи заслуговують співчуття, якщо їхні страждання вписуються в ідеологію «розвинених», у цьому випадку – в антиамериканізм, водночас іґнорують страждання «нерозвинених», якщо їхні страждання розхитують позицію «розвинених». Тим-то виносять за дужки страждання тих іракців, які потерпали від режиму Хусейна, геноцид колонізованих народів Російської імперії, поламані долі радянських дисидентів, що були вимушені працювати сторожами та прибиральниками. Це неформатні страждання, з ними складно ненавидіти Америку, любити балет Дяґілєва й романи Толстого та захоплюватися радянською системою.
Ненавидіти Америку взагалі дуже зручно і, головне, безпечно. Публічно критикуючи Буша та Кондолізу Райс, Пентагон, ЦРУ, ФБР, Держдеп, можна й надалі спокійно пити свій чай: полонію там не виявиться.
А для нас, у кого «чорна шкіра, чорна мова», Америка – це не так конкретне місце за океаном, як мрія. Не добробут і не безпека ваблять Фіраса, так само як вабили тоді ще непривітні й небезпечні землі, край світу, поляків та ірландців, євреїв й італійців, греків і словаків, шотландців та українців. І тих-таки шведів у часи, коли у Швеції ще не перемогла соціял-демократія. Усім, кому не пощастило належати до «історичних націй», упослідженим через цивілізаторів різного кшталту, на цьому континенті було чомусь легше примусити W.A.S.P. – місцевий варіянт юберменшів – поважати себе, ніж робити це в рідному Острозі чи Белфасті. Втім, видно, й самі «васпи» були не точними відповідниками лондонських аналогів, якщо свого часу послали їх куди подалі.
І коли Герхард Шредер не міг приховати обурення Польщею, мовляв, вона посміла мати свою, відмінну від старшого евросоюзівського брата, політику та підтримала США, то хіба не видно, що жодна ліва ідеологія й европейська політкоректність не здатна викоренити зневажливого ставлення до всієї цієї східноевропейської «дребедени», цих невдячних поляків, яких люб’язно прийняли до гурту «білих» націй, а вони відплатили за таку довіру чорною невдячністю.
Адже навіть в ЕС те, що дозволено британцям, не дозволено полякам.
Чи не тому антиамериканізм зміцнів у Західній Европі саме тоді, коли ЕС став узірцем демократії, толерантности й соціяльного захисту? Америка – вічне нагадування Европі, що не завжди вона була такою гарною і правильною.

©Оксана Форостина


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.