Дійсність Чужого - 1.

23 Сентябрь, 2009 - 13:33 — Критик

Мітка Чужого постає в непередбачуваних ситуаціях: її нав’язливість помічаєш у наукових текстах, у новітніх літературних творах, у повсякденності. Вона схожа на позначене олівцем на берегах книжки. Вона сама постає як позначання чогось або когось. Її кордони: від нетерпимости до політичної дії в ім’я конкретних інтересів, від змісту наукового дослідження до конструкції есею у вузькій колонці від монстрів вітчизняного гуманітарного дискурсу, від суб’єктивного вибору до реґіональної ідентичности. Якщо XX століття відкрило Іншого, то початок XXI заново маркує Чужого.
Здається, що Чужість мала би з’являтися саме в моменти напруги, того дивного стану перед-конфліктности, що спричиняється до рельєфности опозиційної ідентичности. Проте парадоксальність полягає в тому, що Чужий започатковується не в зіткненні, а постає як невилучний елемент конструкції нашої дійсности, від якого залежить багато в тому, що ми взагалі вважаємо дійсністю.
До проявлення цієї обставини спонукало декілька прикладів. Найперше, своєрідна амбівалентність чужости, що супроводжує візії низки українських інтелектуалів, які уславилися есейними розмислами в европросторі. Намагання поставати водночас і чужим, і своїм оприявнилися майже в усіх прозових або есеїстичних спробах, що постали як репортажі з подорожей, здійснених на ґранти. (А їх за останні п’ять ро-ків щороку більшало.) Можна було би, звісно, інтерпретувати все це по-ширенням екзистенціяльної безпритульности тощо. Однак постав іще один знак – нав’язливе згадування про страх Чужого, на яке натрапляєш на периферії сприйняття дійсности: від буденних наліпок щодо певного етнічного або реґіонального походження аж до численних інтелектуальних суперечок що­до евросусідства.
А повсякденне життя принесло свій приклад: дочка однієї моєї знайомої намагається отримати канадське громадянство й дуже переймається тим, чи зможе потім працювати в Україні та які права тут матиме. Власне, план у дівчини не надто й простий: уже канадійкою повернутися в Україну, щоб тут жити і працювати. Видима парадоксальність такого вибору і під­­штовхнула до парадоксальности зміщення свого-чужого в рамках су­часности.
Все це спонукає до маркування проблеми Чужого не лише як політичної або етичної, але й семіотичної. (Тут проривається ширше розуміння по­літичного – як сфери зіткнення інтересу, що рухає суб’єктом, і як вказівки на «політичність» як характеристику людини із покликанням не до політики, а до перебування в просторі певних зіткнень означувань інтересів.)
Варто звернути увагу на декілька моментів, що з’являються навіть при побіжному огляді смислу Чужого. Чужість передовсім постає елементом дійсности, в якій існує людина або спільнота, тобто без її означування важ­ко говорити взагалі про якесь відмежування певної дійсности. Із другого боку, сама дійсність подає певний зріз реальности, в якій існує і розрізнення Чужого й Іншого. Відмінність між ними важлива, щоби ро­зуміти ситуацію зі сприйняттям нових-чужих у сучасній Европі. Можна навіть говорити про певну нелюдськість чужого та людськість Іншого. Однак обнадійливим є те, що чужість не постає абсолютним означуванням – вона здатна розтріскуватись.

Етіологія дійсности
Чужого
Якщо розглядати мову як спосіб моделювання світу, відповідно до мож­ливостей і альтернатив того, що переживається, людина виявляється «семіотичною твариною». Причому вона не лише викориcтовує знаки, але й знає, що моделює дійсність відношень як таких – тобто тих, що ніяк не відображаються у наших відчуттях. (Семіотика тут послуговується терміном «життєсвіт», який фіксує контекст «перестосовування» мови для комунікації.)
Якщо брати за засновок те, що людина постає як оповідальна істота, то й культуру вона передає дітям у формі оповіді. Оповідь, відтак, репрезентовано як основу людського способу означування. У ній закла­дається будь-яке розрізнювання Свого–Чужого, тобто вона стає певним знаком у системі дійсности.
Семіотичне розуміння відкриває нам смисл позначання когось як Чу­жого, а когось як Іншого. (Важливо те, що семіотика забезпечує не метод, а погляд, що полягає в реалізації певної унікальної форми активности в природі.) Американський дослідник Джон Дилі визначає, що сутність се­міотики полягає в усвідомленні того, що весь без винятку людський досвід є інтерпретованою структурою. Отож маркування чогось/когось як Чужого стає складником певної дійсности з усіма особливостями специфічно людського означення реальности.
Розмежування реальности й дійсности тут має виняткове значення. Якщо під реальністю розуміємо саме безмежжя буття, то реальність за участи людини, що означує певні об’єкти і залучає особливе семіотичне сприйняття світу, тематизуємо як дійсність. Тобто Чужий постає лише в певній дійсності. Дійсність розгортається як подія і постає через людину, отже, вона є досвідом перебування в життєвому світі.
Конституювання когось/чогось як Чужого пов’язано з настановою і поглядом, що розрізняються. У структурі погляду виділяється інтер­претатор, контекст виникнення та функціонування, домінантний код чи система кодів тощо. Отже, беручи за засновкове маркування чогось як Чу­жого, покладаємося не лише на суб’єктивний смисл і не лише на смисло­вий контекст. Означування «Чужого» виявляється значущим за умов спів-присутности всього названого. Причому особливу увагу варто звернути на пізнавально можливий світ інтерпретатора. Це вказує на те, що погляд має репрезентативний характер; саме в ньому виділяється ідеологічний рівень – загальна система ідейного світосприйняття.
Проте варто врахувати, що будь-який текст обіймає дві настанови: пе­редання інформації та творення нового повідомлення. Тому смисл Чужого може постійно до- і пере-конструйовуватися. Водночас навіть за умов виваженого і запрограмованого тексту-технології залишається імовірність розтріскування смислу Чужого. Фіксаційна стійкість на семантичному рівні нижча, тому можемо спостерігати частіші зміни.
Отже, остаточне порозуміння в комунікації неможливе – зрештою, як і повне непорозуміння. Розуміння пов’язане з активізацією настанови з-розуміти, при цьому використовується максимально наближений код.
Відтак можемо ввести розмежування: у випадку з Іншим покладається настанова можливости (ба навіть – імовірности) такого коду. У випадку з Чужим сама ймовірність його появи вилучається. Порозумітися із Чужим неможливо, бо в певній дійсності постає смисл відсутности наближености коду.
У комунікації Я–Ти переходить у Я–Я, проте у випадку з Чужим пере­творити його Ти в Я означало б указати на можливість максимально наближеного коду розуміння – отже, нібито позбавити Чужого його чужости. Проте так видається тільки на перший погляд. Певне Я описується через призму нових значень, а завдяки тому, що кожен текст може ставати ритмовим тлом транслювання інформації, він тяжіє до семантичного спрощення.
У такий спосіб різні тексти «про-Чужого» взаємопроникають, і ви­никають додаткові значення, що уможливлює розширення інтерпре­тативного горизонту. Часті повтори подібних текстів, що є тлом (проте первинно вони не були такими), конструюють ритм автокомунікації, і те­пер маркування та смислонасичення Чужого постає під час власного тек­стотворення – як повідомлення самому собі, тобто повідомлення з інфор­маційного переходить у ритмові: поступово формується код, що його зда­тен декодувати той, хто починає комунікацію.
І саме тут є особливо принадний момент. Повернімося до космосу і так­сису, що їх Фридрих фон Гаєк розмежовує як спонтанний порядок і порядок екзогенний, створений. Принципова їх відмінність полягає в тому, що вони мають різні властивості. Таксис є у-порядкуванням, побудовою, керованим суспільним порядком, ґрунтованим на стосунках наказу і покори й трактованим частіше авторитарно. Його розуміння постає з уявлень про те, що порядок створюється зовнішніми силами (екзогенно). Якби вказана система настанов і кодів була таксисом, Чужість поставала б як неминуча приреченість. З огляду на космос-ний потенціял означування та його пере-конструювання, виникає незапрограмованість рамок маркування чогось як Чужого. Це породжує сподівання.

Страх Чужого
Дійсність Чужого розпочинається з приписування йому певної ідентичнос-ти, себто коли спрацьовує наше самознання про певного Іншого як Чу­­жого.
У праці українського дослідника Олега Туренка «Страх: спроба філо­софського усвідомлення феномена» проблема Чужого зринає в осмисленні первинної соціокультурної трансформації метафізичного страху й, зокрема, в аналізі амбівалентности страху в первинних інституціях державної влади і трансцендентного страху під час війни. Причому це показово з двох причин. По-перше, саме означування чогось/когось як Чужого за механізмом близьке до навіювання та посилення страху з боку того, хто боїться. По-друге, треба загострити увагу на поміченому в Балібара проєктуванні конфліктного ставлення до держави, що переживається в спотвореному вигляді, на ставлення до Іншого.
Туренко вказує на традиційне загострення опозиції «Свій – Чужий» у започаткуванні війни, коли «тертя» первісних спільнот створювало пе­редумови виникнення соціяльної свідомости. Дослідник зазначає:

Процес «догляду» за «Чужими» призводив до поділу на «ми», які завжди люди, і « вони» – не зовсім люди, «звірі». «Ми» у свідомості первісної спільноти – це і все її середовище існування: земля, водойми, ліси. «Ми» – все добре, предмет культу, обожнювання. Все «наше» стало предметом психічного наслідування, джерелом навіювання. «Вони» завжди таїли небезпеку, були предметом ненависти, прокляття й аґресії, винуватцями усіх негараздів. Тому закономірно припустити, що «чужі» викликали в протилежної сторони дві суперечливі емоції – цікавість і страх. Почуття страху під впливом мізонеїзму переважало, що викликало аґресію до будь-якого чужинця.

Отож війна, з одного боку, поставала як об’єктивізація екзистенціяльної форми страху-туги, а з другого – як вірогідна загибель усього «свого сві­ту» (переживання перед Ніщо та колективне повернення до витоків свого існування). Попри певну вузькість інтерпретаційного поля, дослідникові вдається зафіксувати дуже прикметний момент у конструюванні Чужости, коли він аналізує образи світопорядку в античності. А саме – його зв’язок з у-порядкуванням неструктурованого буття.
Відштовхнемося від того, що означування Чужого пов’язане із певним у-порядкуванням. Тут феномен страху відіграє важливу роль – він оберігає людську свідомість від її ж власної якости. Туренко вказує і на значення страху в координації державно-суспільної поведінки індивіда, яке має для нас значення в розкритті витоків конструювання внутрішнього Чужого як моделі означування. Дослідник зазначає:

Штучно створений родичами страх під час виховання і осудження «поганої» поведінки, відчужености дитини (дикуна) призводить до посилення потреби у соціяльному контакті між людьми.

Беручи за засновок задіяність страху у функціонуванні дисципліни і порядку та зв’язку появи чужого з деструкцією у-порядкованости, бачимо, що саме означування Чужости може бути легко використане в структурі формування вторинного страху перед чужинцем, який по суті є проєкцією страху влади перед чужинцем. Опиняємося перед видовищем проєктування проєкту­вання та помножености мов у не-
зліченних дзеркалах означування Чужого, що, зрештою, може запросто спричинити обертання Свого на Чуже. Така ситуація означала б переживання спотвореної, фантазійної вторинної ідентичности.
Проте повернімося до аналізу Туренка, який наголошує на місці страху в «соціокультурній інфляції західноевропейської цивілізації» та вбачає вагомою причиною цивілізаційної кризи порушення метафізичного взає­мозв’язку двох форм страху: предметно-визначеного та страху-туги. Без­посередній зв’язок цього моменту з означуванням Чужого надто помітний, бо ж нові об’єкти (а вони з’являються під час зіткнення з Іншим) можуть бути залучені в коло вже наявних предметних страхів без творчої переробки. Страх-туга відіграє тут вирішальну роль: його витіснено. Проте таке залучення може відбутися і через вольове рішення політичної еліти. Зрештою, на думку Туренка, Просвітництво закріпило панування лише предметно-визначеного страху. Особливої загострености використання такого панування зазнало в радянському досвіді (за Туренком, у «генералізації трансцендентного страху»), де протиставлення Свого–Чужого надзвичайно рельєфно виопуклилося. Причому саме там ми отримали нескінченне спотворення у «віддзеркаленні» симулятивного мавпування сакрального й атмосферу генералізації архаїчного страху. Його витоки Туренко вбачає в розвитку імперської російської свідомости в XIX столітті, наступником чого виступила радянська імперія. (Проте якщо помножити «надбання» радянської «індустрії» ґенералізації страху на но­вітнє реконструювання означування Чужого на російських теренах і додати до цього механізм панування предметного страху та його симуляції, отри­муємо справді вагомий тягар віддзеркаленого означування Чужого, що доповнює бажання асиміляції всіх Інших в одному та означування всіх, хто не бажає асимілюватися, як Чужих.)
Аналізуючи постмодерний «поступ» страху, Туренко звертає увагу на те, що сучасна людина входить у стан роздвоєности, де існують цінності для своїх і цінності для чужих, проте цю ситуацію супроводжує також і сприйняття особистісних ідеалів як ворожих та заміна їх стереотипними масками. Як наслідок – людина починає сприймати Іншого як потенційного ворога або конкурента, що може розкрити її штучні маски або перетворити її на об’єкт маніпулювання – тому вона замикається в страху й ізолюється. Таке явище спостерігається навіть на рівні самоізольованости цілих культур і штучного утворення культурних бар’єрів1. Отже, перероджується і сам страх.
Такий висновок виводить нас на розуміння Чужого як певного озна­чування, але вже на іншому рівні. Постаємо перед указуванням на двох Чужих: Чужого як означення, опосередкованого певною вторинною іден­тичністю (як представника іншого народу, цивілізації, держави), та пере­творення на Чужого всякого Іншого. Саме це приховує і потенційну небезпеку, й обнадійливе сподівання на розтріскування означення Чужого в дійсності.

©Юлія Ємець-Доброносова


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.