Дійсність Чужого - 2.

23 Сентябрь, 2009 - 13:32 — Критик

Симптоми пошуку
Нового–Чужого

Нашестя влади –
це влада порожнечі.
Етьєн Балібар
Феномен пошуку Чужого передбачає вже-позначеність його в дійсності. Симптоматичними в цьому аспекті видаються два тексти европейських інтелектуалів, які нещодавно з’явилися українською. Причому тут убачаємо подвійний симптом: у них самих і у факті їх публікації.
Аналізуючи відступ універсалізму, Еманюель Тод у праці «Після імперії. Есе про загнивання американської системи» вказує на те, що здатність однаково ставитися до людей і народів належить до основних властивостей імперії і є принципом динамізму й стабільности водночас. Як культурне апріорі він приймає твердження про те, що схильність народу-завойовника рівно ставитися до переможених груп не зумовлена зовнішніми чинниками, а лежить в основі своєрідного первісного антропологічного коду. Витоки розуміння Свого–Чужого Тод пов’язує із первісною антропологічною відмінністю родинних систем у різних культурах, виділяючи англосаксонські, німецькі, французькі, російські, арабо-мусульманські варіянти і пов’язуючи їх з особливостями життя того чи того суспільства. На його думку, народи з еґалітарною родинною струк­­турою схильні вважати народи рівноправними. Натомість у народів, для яких характерне нерівне ставлення до братів в успадкуванні, еґалітарне ставлення до людей не розвивається, що веде до диференціялістської по­зиції. З огляду на це французи разом із росіянами опиняються серед універ­салістів.
Проте англосаксонців, за Тодом, важко розмістити на осі диферен­ціялізм – універсалізм, причому цю амбівалентність пароксично відображає приклад Америки. Бо США, з одного боку, можна описати як національно-державний продукт радикального універсалізму. Однак Тод стверджує, що Штати з тим самим успіхом можна описати і термінами радикального дифе­ренціялізму, бо в їхній історії завше представлено Іншого як інакшого, непідданого асиміляції та приреченого на сеґреґацію. Тобто диференціялізм та універсалізм парадоксально доповнюють один одного, як пише Тод:

Спершу з’являється непевність щодо іншого, якого апріорно не можна визначити як подібного чи відмінного. Деяких чужинців сприймають як подібних і рівних, деяких – як відмінних і нижчих. Подібність і відмінність, рівність і нижчість народжуються водночас через поляризацію. Відкидання індіянців і чорношкірих дало змогу трактувати ірландських, німецьких, єврейських та італійських імміґрантів як рівних. І навпаки, визначення цих імміґрантів як рівних дозволило поставитися до індіянців і чорношкірих як до нижчих.

За Тодом, саме англійська культура позначена певною невизначеністю понять рівности й нерівности, бо в англійській родині брати ані рівні, ані нерівні – вони різні. Це робить ставлення англосаксонців до чужинця нестабільним.
Універсалістські етноси визначили зовнішні народи як подібні до самих себе, тому їх може змусити ставати нетерплячими те, що конкретні іно­земці, на перший погляд, не підтверджують їхнього ідеологічного апріорі. Тобто універсалістські народи мають потенціял ксенофобії. Але ставлення англосаксонців до світу мінливе, бо в їхньому розумі проходить своєрідний кордон:

Існуємо ми та інші, але серед інших деякі є такими, як і ми, деякі – інакшими. Серед інакших деяких можна знову класифікувати як подібних. Серед подібних деяких можна знову класифікувати як відмінних. Але завжди зберігається межа, яка відділяє одну людину від іншої...

Спрямовуючи критику на США, Тод указує на недосконалість аме­риканського універсалізму і наводить як приклад збереження основного расового табу: чоловіки панівної групи не повинні одружуватися з жінками підлеглої групи, плюс – показник смертности дітей серед чорношкірих. Натомість Тод уявляє російський уні­версалізм «ясним і чітким». Ба більше – аналізуючи родинні системи різних народів і антропологічну відмінність між ними, Тод зачіпає і Україну: виявляється, що українська родинна система нічим особливим не відрізняється від російської. Тод іде ще далі: майже всі народи колишнього СРСР він сприймає в цьому аспекті як надзвичайно близькі. Він навіть відмовляє українцям у певній відмінності в культурному плані й ледь не прямим текстом оголошує: нічого самостійного-проґресивного в історії української культури та соціюму не було, а всі досягнення приходили з боку нашого північного сусіди, та й структура родинних стосунків в Україні тотожна до російської моделі. Автор послідовно не помічає роз-різнень, і постає купа суджень, що спантеличують і наштовхують на думку про обмеженість джерел, за якими він інтерпретував українську лінію культури в своїй перспективі світової геополітики. Наведу лише промовисту цитату:

Як історично, так і соціологічно, Україна – це лише погано структурована, розмита зона, в якій не зародився жоден цивілізаційний феномен.

Чи не є такий висновок наслідком дії монологічного конструювання та змішування всіх розрізнень у межах спільноти, позначеної як Чужі?
За версією моделі майбутнього світу, яку пропонує Тод, найбільшим Чужим постає саме американська система. Світ у нього – це не імперія, а комплексна система із самостійними націями та центрованими системами інших, не вповні самостійних, поміж яких українська лінія потрапляє в поле тяжіння російського центру. Отож позірно антиглобалістський Тодів ро­змисел обертається лицемірною новою версією старої пісні про розме­жування світу.
У світлі проблематики Чужого для нас є важливим нюанс, що його під­мітив Тод. Він указує на те, що американська система потребує сеґреґації одних для асиміляції інших. Саме в цьому він убачає відмінність американського амбівалентного універсалізму від «чіткого і ясного» уні­версалізму російського та від французьких традицій демократизму. Проте навіть побіжний погляд на це порівняння засвідчує, що потреба в сеґреґації одних для асиміляції ін-
ших нині є одним з апробованих моментів у конституюванні Чужих на північносусідських теренах. Тож чи російський універсалізм є таким відмінним, «чітким і ясним», як видається? Із другого боку, незайве вказати на ще один важливий момент: за Тодом, на відміну від США, Росія «не винищувала корінне населення» своїх неозорих просторів. Тут – без коментарів. Тільки ще раз згадаю про вибірковість джерел, які впливають на таку інтерпретацію.
Стикаємось із цікавим моментом – надзвичайно важливим з огляду на те, що конституювання Чужого залежить від кількаразового повторення певної інформації та спрощення її на етапі переходу до фонової. З огляду на згадане відсилання України в поле тяжіння російського універсалізму, Тод представляє наративне конституювання часткової не-відмінности українців від решти «рашн» і водночас утвердження відмінности цього силового поля від старого европейського ядра. Варіянт прогнозованого розвитку, за Тодом, завершується промовисто: аж до створення на схід від ЕС «другої багатонаціональної одиниці» на чолі з Росією (?!).
Проте якщо звернутися до міркувань Етьєна Балібара у праці «Ми, громадяни Европи? Кордони, держава, народ», то й европейський універсалізм видається не таким уже безпроблемним. Так чи так проблема Чужого виринає в його розмислі щодо (не)можливости об’єднаної Европи. Найкраще це увиразнюється в концепті «европейського апартеїду», який і позначено солідним провокативним відтінком. На думку дослідника, дис­кримінація вписана в саму природу ЕС, а тому є багато «спільних домів» ув Европі.
В есеї «Право громадянства чи апартеїд?», аналізуючи проблеми іноземців та імміґрантів, він указує три чинники: репресивні та принизливі методи державної влади, відсутність впливу на зміст цієї політики чергувань ліві/праві й тяглість репресивного погляду. Дискурс, що підтримує репресивний погляд, організований довкола ідеї загрози республіканській державі, що походить від «економічних сил глобалізації», «кримінальних імміґраційних» мереж тощо. (Такі міркування Балібара наштовхують на думку про подібний механізм, що його розкручує квазиантиглобалістський дискурс, що формується в північносусідському просторі. Дискурс російського антиглобалізму вказує на задавнені механізми пошуку Чужого. Причому тут вирішальним є той момент, що американська глобалізація насправді протиставляється іншому її варіянтові – російській глобалізації.)
Балібар виділяє сфери, де дається взнаки республіканський націоналізм. Приміром, функціонування правових інститутів, де впроваджено подвійне покарання, що надзвичайно показово: іноземці правлять за мішень, тільки-но вони вимагають користи від права. Причому Балібар уважає недостатнім пояснювати таку тенденцію лише маніякальною ідеєю влади і виділяє її зумовленість ідеологічними та емоційними комплексами: суверенність держави підкреслюється коштом беззахисних індивідів, тобто суверен-
ність відновлюється як мітична й демонструє синдром «безсилости Все­сильного». (Особливо наголошу, що така форма відновлення суверенности проявляється і в Україні, бо теж маємо надлишок влади – для тих, хто дезорієнтований уявною могутністю держави. Причому її специфіка полягає в пошуку Чужого серед власних громадян.) Розвивається абстрактний комунітаризм, зосереджений на державі та її винятковій претензії втілювати універсальне. Балібар зазначає:

Безнастанно він дозволяє таврувати іноземця як такого, який не вважає себе «невидимкою» і не вбачає у своєму перебуванні на національній території тимчасову поступку.

Абсолютизацію національности дослідник уважає за чинник розкладу системи особистих, соціяльних і політичних прав. Важливе місце тут по­сідає «реколонізація» імміґрації та дискурс імперської уніфікації. Колоніяльна спадщина проявляє себе в пізнанні Іншого:

Словом, це – тяглість порожнього місця суб’єкта, який кидає тінь на громадянина в просторі суверенітету.

Позначання «чужого чужинця» тут стає вказівкою на трактування когось, хто не є европейцем, як особливої категорії. Сам цей розподіл стає презумпцією нелеґітимности в питаннях мешкання, культурних і со­ціяльних прав. За висновком Балібара, европейський апартеїд утворює простір насильств. Щодо утвердження публічного простору, прикордонні зони та країни не видаються йому марґінальними, а виступають у самі­сінькому центрі. Відтак саме поняття центру ставить перед вибором.
Аналізуючи приклад Балкан, Балібар доходить висновку про певну амбі­валентність у ставленні до них Европи: з одного боку, вони нібито належать до її простору, а з другого – не належать. Витоки варто шукати в давніх конструкціях, де Европа поставала синонімом християнського світу, а отже, її позначення було способом розділити Землю, організувати її та в-порядкувати. Така амбівалентність притаманна й ставленню до сучасної України, одначе тут спрацьовує ще один механізм: задавнене уявлення про пострадянський простір плюс специфічне положення в ієрархії Своїх–Чужих нашого північного сусіда.
Проте Балібар додає ще й деструктивні моменти, що відбуваються по­всюдно з очевидностями, – народом та державою. Двостороння конструк­ція поняття народу (як етносу та як демосу) виявляє традицію пов’язування демократичної універсальности прав громадянина з особливою національністю. Балібар пропонує шукати вихід у необхідності винайдення нової фігури народу. Він говорить про дискурс кінця націй, який, вочевидь, указує і на тезу про походження націй. І мається на увазі не колоподібне протистояння між моделлю політичної нації та моделлю культурної нації. Балібар пропонує розрізняти індивідуальні національності та форму-націю, що постає типом «соціяльної формації» – способом поєднання економічних та ідеологічних структур. Він зазначає:

форма-нація, власне не є спільнотою, навіть не є ідеальним типом спільноти, а поняттям структури, здатної утворювати певні «ефекти спільноти».

Натомість індивідуальні національності постають як спільноти, що здатні зникати й виникати.
Отже, вилучення Чужинця є самою формою форми-нації, що чинить опір скасуванню кордонів чи їх невизначеному поширенню – аж до того, щоб лінія між автохтонами й іноземцями поширилася на політичну мету.
Балібар називає Европу постколоніяльною сукупністю. Він уважає націоналізм симптомом, а тому відмовляється розрізняти «поганий» і «добрий» націоналізм. Проте особливе значення для нас матиме інше розрізнення: первинних і вторинних ідентичностей, яке він здійснює вслід за Алейдою Асман. Причому національну або державну ідентичність ре­презентовано саме як вторинні. Індивід, що занурений у множину практик, постає як наділений множиною ідентичностей. Абсолютність однієї з них і хаос безконечности – однакові крайнощі. Радше варто говорити про пограниччя між абсолютною однозначністю ідентичности та її без­­­конечною множинністю. Отже, форму-націю можна інтерпретувати як ефективну гегемонічну нормалізацію, за умов якої дається одна відповідь про вторинну ідентичність.
Фундаментальні інституції форми-нації діють синхронно. Балібар указує на те, що вони утворюють подвійні належності на двох рівнях: первинні ідентичності, які також є вторинними ідентичностями «визнання» вищої інстанції. Внаслідок цього індивід не є чоловіком чи жінкою «без власти­востей», але завжди особливим індивідом зі своїми соціяльними та моральними особливостями тощо. Тобто утворюються моделі життя, суб’єктивні риси, які можна запозичити, щоб не опинитися геть самотнім. Продовжуючи такі міркування Балібара, можна зазначити, що форма-нація продукує моделі, в яких уже закладено пошук і внутрішнього, і зовнішнього Чужого. І тут якраз цей компонент означування часто постає як первинний поштовх.
Отже, питання про вилучення імміґрантів є для форми-нації справжнім випробуванням. Простір заповнюється «мікрофашизмами» (Жиль Дельоз). Відмінність такого нового простору ставлення до Чужих від традиційного полягає, на думку Балібара, в тому, що в сучасній Европі імміґрант вилучений ізсередини. Внаслідок цього стає помітним диференційне залучення Европи в процес глобалізації. Отак традиційну фігуру зовнішнього ворога замінено фігурою внутрішнього ворога (або злостивого завойовника – alien’a, який розчинився серед «нас»).
За Балібаром, раса теж змінює своє значення, та здійснення цього потребує того, щоби зійшлися три типи чинників:
• наявність традиції чи схеми колективної пам’яті;
• наявність соціяльної структури дискримінації;
• наявність певної кон’юнктури інституційної кризи.
Він указує, що все це сьогодні спостерігаємо у Франції. Причому важлива роль тут належить саме етнізації ієрархій (робітники – певні етноси). Отже, вилучення постає як форма внутрішнього вилучення в світовому масштабі в поділі на недолюдей і надлюдей:

...Сучасний расизм головним чином не є простим ставленням до Іншого, заснованим на викривленні культурної чи соціологічної різниці, а є певним ставленням до Іншого, опосередкованим втручанням держави. Або ліпше сказати (й саме в цьому глибинно несвідомий рівень вимагає концептуалізації): це конфліктне ставлення до держави, що переживається у спотвореному вигляді, проєктоване як ставлення до Іншого.

Це спостерігаємо не лише в Европі, але й у Росії у злитті соціяльної та етнічної ієрархій, що запускає певний механізм оцінювання певного етносу як доконче пов’язаного із певним родом занять і статусом у соціяльній структурі. Отож відбувається подвійна експлуатація та дискримінація.
Попри специфічність европейських проблем, що їх аналізує Балібар, вони відкривають механізми, що спільні також і для вітчизняної ситуації. Передовсім це активне розмежування позірно протиставлених ідентичностей (що є вторинними моделями ідентичностей і на глибшому ціннісно-екзистенціяльному рівні ніяк не вкорінені) та процеси взаємного звинувачення у внутрішньо-ворожості. Такий механізм видається дуже ефективним у дії на людей, зде­зорієнтованих уявною могутністю держави, яка насправді демонструє одіозний абстрактний комунітаризм.
Вітчизняну ситуацію прояснює поняття доленосної спільноти Германа ван Гунстерена, що є досить широким, бо починається з прямого сусідства, міста, краю тощо. Пов’язування її появи з первинними та вторинними ідентичностями вказує на недосконалість громадянства як такого. Із другого боку, доленосна спільнота може вибудовувати стосунки з іншими доленосними спільнотами за принципом ставлення до Іншого і в рамках вилучення Чужого. Власне доленосні спільноти (реґіони, громади) мають солідний потенціял в умовах впровадження самоврядування, однак за умов штучного моделювання стосунків між ними як між Чужими цей потенціял можуть використовувати з метою вторинно-ідентичного закріплення могутности влади коштом безсилих, тоді як влада постає насправді згадуваним попередньо синдромом «безсилости Всесильного». Намагання сконструювати нові рамки Чужого з пошуком внутрішніх Чужих і зовнішніх Своїх (в особах фінансових груп або й цілих держав) теж може свідчити про цей синдром. Якщо Балібар стверджує, що держава в Европі сьогодні є ані національною, ані наднаціональною, то його слова варто сприймати як попередження, бо ж у вітчизняному просторі культури ми вже спостерігаємо певне симулятивне існування багатьох европейських явищ. Отже, інше його твердження про входження Европи до фази приватизації держави набуває в нашій ситуації ще симулятивнішого та спотворенішого вигляду.

©Юлія Ємець-Доброносова


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.