46 евро за майбутнє. Частина 3.

29 Сентябрь, 2009 - 17:00 — Критик

«Наша Україна».
Червоне і чорне

На відміну від Партії реґіонів, яка сповідує печерний «економізм», «Наша Україна» ставить у центр своєї ідеології певний суспільний ідеал. Навряд чи, зважаючи на заслуги перед демократією та особистий внесок, шляхетно було би переповідати анекдоти про естетичні вподобання ниніш­нього президента і його оточення, а відтак кепкувати з образу козацько-ху­торянської України, заможної, відомої на весь світ. Дивно, але серед на­шоукраїнської еліти, здається, мало хто припускає, що уявлення про козацькі часи може бути наївною ідеалізацією. Фактом є те, що, на противагу до Партії реґіонів, яка в питаннях культури доволі інертна й не дуже втручається в культурне життя, «Наша Україна» має певні уявлення щодо культурної політики. Можна сказати навіть, що ПР навіть не боролася з «Нашою Україною» за якусь власну культурну ініціятиву, натомість вона радше успішно пристосовується до тієї моделі офіційної «державницької» української культури, яку витворило і витворює середовище НУ. Звісно, така безперешкодна адаптація цієї моделі не свідчить на її користь, а радше навпаки – зраджує точки дотику між двома партіями. Фольклорно-скульптурний диснейленд на Майдані хоч і виник до поділу на блакитних та помаранчевих, однак промовисто свідчить про гармонійне поєднання естетики романтичного націоналізму та всеїдної корупції. Є й інший важливий момент: обидві партії, щоправда, різною мірою, намагаються привчити свій електорат до жертв заради «вищих цілей». І хоча політично «Наша Україна» намагається стояти на демократичних позиціях, її «культ українського господаря» парадоксально поєднується з культом «елітного» лідера реґіоналів, який замалим не самотуж «піднімає» країну, завдяки своїй підприємливості (і хабарям) долаючи всі перешкоди й змушуючи геть усіх себе поважати. І якщо Партія реґіонів закликає терпіти заради стабільности, то в моделі, якої дотримується «Наша Україна», Національної держави без жертв просто не існує. Хіба ефективність і раціональність важлива, якщо йдеться про втілення тисячолітнього проєкту, на який довелося чекати аж від Трипілля? Та чого тільки не пробачиш щирому українцеві у вишиваній сорочці, котрий тримає праву руку на серці чи стоїть на колінах перед іконою! Дарма, що уявлення про національну ідентичність, застосування національної символіки, спосіб трактування історії мимоволі викликають дежавю із соцреалізмом, а назовні, скажімо, в Европі – збентеження від претензійних гасел і покликань на «славну», «нікому не відому історію». Історія України й справді малознана, але насамперед нам самим. І досліджувати її слід не в наказовому порядку, помахом президентської пра­виці, а через довготривале фінансування наукових і культурних проєктів, бажано контроверсійних. Наважуся висловити думку, що між фун­­­даментальних проблем «Нашої України» (і не тільки її) поряд із харак­терною для всіх партій корупцією є неусвідомлення двох речей: того, чим є культурна ідентичність і що потрібно для її розвитку.
Згідно з націоналістичним світоглядом, культури з’являються з єдиною метою: створити сильну національну державу. Це кінцева зупинка історичного розвитку, апогей організаційного генія людства, суперсенс історії. Водночас це повернення «втраченого раю», того, що «було колись» і що зіпсували чужинці – татари, поляки, євреї, німці, росіяни, большевики, католики, православні, не приведи Господи, ще й протестанти. Мета такого суспільства – повернутися до своєрідного монокультурного раю, дарма що здійснення такої візії неминуче закінчується як не гуманітарною трагедією, то пародією. Ро-
сійськомовний та етнічно «невизначений» електорат на Сході мав би безапеляційно долучитися до такого проєкту і навернутися до «питомого» українства. Не дивно, що такими жестами націонал-демократичний табір уже традиційно відлякує від себе електорат на Сході та Півдні, а також пев­ний прошарок емансипованого середнього класу. У світі «національної держави» етнічна належність, колектив апріорно важливіший за особистість і раціональний арґумент, і це іноді відчутно в «інопланетній» арґументації правих. У цьому сенсі економічно-кримінальна прагматика реґіоналів чи навіть риторика комуністів звучать «реальніше», є дієвішими, ніж моралізаторство «Нашої України». Іноді здається, що її середовище має за першу умову розвитку культури не так цивільне, громадянське суспільство, як саме національну ідею, втілену у формі національної держави. Різниця начебто невелика, але принципова. В національній державі все вирішує «віковічне», «органічне» право титульної нації, безумовна лояльність до її символів та іконостасу, всі решта перебувають на правах гостей і мусять підлаштовуватися. У громадянському суспільстві в центрі – домовленість, своєрідний раціональний договір між різними громадами. Можливо, це звучить парадоксально, але розвиток і гармонійне співжиття національних культур вдалося забезпечити саме завдяки цій другій, а не підкреслено національній моделі. Характерно, що таке наголошення первинности національного аж ніяк не сприяє осмис­ленню та опрацюванню тих історичних травм, яких зазнали мешканці цієї країни.
Було би нечесно не визнати за Ющенком і «Нашою Україною» низки ліберальних поглядів і толерантности, які є справжнім тектонічним зсувом у політичній культурі України, та водночас україноцентричність їхнього світогляду не лише сприяє шаблонуванню, дебілізації цієї культури, але й заважає будь-якому ширшому, багатокультурному проєктові, на який ця країна здатна. Адже розвинути українське та дублювати світове кіно, мультфільми, музику, книговидання, університети значно важче, ніж звинувачувати світ у тому, що він ніяк не хоче враховувати наших досягнень. І не варто нехтувати той внесок, що його для розвитку української культури робить так зване популярне мистецтво: «Тачки», «Пірати Карибського моря» та «Гарі Потер» українською мовою зробили для розвитку сучасної української культури не менше, ніж серйозні ака­демічні видання. Не кажучи вже про те, що мовна та ідеологічна закомплек­сованість має фатальні політичні наслідки. Втім, навряд чи від патріярхального світогляду можна сподіватися нових ідей розвитку країни. Він, у кращому разі, «відроджуватиме минуле» і буде пасивною противагою деструктивнішим силам, у гіршому – творитиме з ними дивовижні симбіотичні та бізнесові зв’язки, свідками яких ми були впродовж попередніх трьох років. «Наша Україна» та її лідер, безперечно, відіграли важливу роль у демократизації суспільства, однак характерна яловість і суперечливість гальмують просування цього процесу. Втім, поява таких фігур, як Кириленко і Луценко, принциповіше формулювання позицій вселяє надію, що НУ-НС здатні на більше, ніж просто ґарантії «вільного розвитку» ринкової економіки. Завдяки гайдамацькому шармові НУ-НС надія на перемогу над злом не згасає. Однак саме через той спокусливий повстанський шарм народжуються тривожні думки про якийсь латентний антиінтелектулізм обох антагоністів, ПР та НУ-НС, та рефлекторно-веґетативну домінанту української політики.

© Роман Дубасевич


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.