Перекладаючи культуру

1 Октябрь, 2009 - 22:28 — Критик

Майдан, більше візуальний, ніж текстовий, був сам собі перекладом. Це саме стосується досягнень в іншій галузі, призначеній для масового огляду, – спорті. Тарас Шевченко неперекладний, Андрій Шевченко не потребує перекладу. Поезія Тараса Шевченка практично створила нову Україну в своїй подобі, але вона малопридатна для чужоземців, які намагаються зрозуміти Україну. Футболіст Андрій Шевченко не допомагає зрозуміти Україну, однак він доводить мільйонам її існування. Інший успішний приклад перекладу української культури неукраїнському світові відбувся завдяки справному використанню трибуни у вигляді Евробачення, що його здійснила поп-співачка Руслана.

В іншому місці я аналізував риторичну дієвість Руслани одразу для двох авдиторій – закордонної і внутрішньої4. Співачці вдалося не тільки заявити про Україну, але й перемінити її образ в резонансне джерело життєвої енергії, здатної наповнити стару Европу – цей рамсфелдівський термін було вжито в деяких інтерпретативних відповідях Руслані – новою вітальністю й еросом. Звісно, виглядає, що Руслана не була повністю відвертою, коли стверджувала, що її виступи зберігають автентику карпатського фольклору. Батоги, шкіра й металеві клепки її сценічного вбрання відсилають більше до сексуалізованого образу «сильної дівчини» сучасної молодіжної та музичної культури, ніж до гуцульського мистецтва чи ремесла. Але в усіх перекладах із автентичністю доводиться йти на компроміс. У деяких випадках втрата автентичности – це невелика ціна, якщо навзамін отримаємо зримість там, де її не було.
А наскільки видима українська висока культура? Не дуже. Немає ук­раїнських нобелівських лавреатів із літератури, немає українських авторів рівня Умберто Еко, Мілорада Павича чи Мілана Кундери, немає культури українського мистецького кіна, яку знали би настільки ж, як аналогічну польську продукцію у 1980-х, немає українських філософів і теоретиків, ци­тувати яких у певних колах було б так само необхідно, як Юлію Кристеву чи Славоя Жижека. Можливо, за трохи інакших обставин Валерій Шевчук міг би мати таку ж перекладну видимість, якою втішаються латиноамериканські магічні реалісти, із якими його іноді порівнюють5, – але так не склалося.
Нестача прикладів успішного перекладу української культури в елітар­ному контексті змушує звернути особливу увагу на випадки, де видимости таки досягнуто. Юрій Андрухович, хоч і перекладений у низці випадків англійською (щоправда, без особливого резонансу), став досить помітним у німецькомовних країнах завдяки перекладові «Дванадцяти обручів» у 2005 році, що його здійснила Сабіна Штюр; можливо, навіть більше завдяки рекламній кампанії, яку провело видавництво «Зуркамп Ферляґ», – кампанії такій напруженій, що, за всієї любові до публічности, Андрухович сказав, що виснажився.
Контраст між долею «Дванадцяти обручів» і більшістю інших перекладів української літератури вказує на особливу спокусу, якій часто піддаються перекладачі: мотивовані любов’ю до ориґінального тексту або до самого процесу перекладу, вони наполягають на ньому, навіть якщо майже немає надії на те, що твір досягне видимости, яка дала би йому можливість служити цілям культурного перекладу. Значна кількість перекладів українських літературних текстів успадкувала риси самвидаву, – а він, за всієї поваги до чести й мужности тих, хто ним займається, має невелику читацьку авдиторію і не надто збільшує знання про культуру-джерело. Їм бракує тієї практичности, яку одна австралійська коментаторка, зацікавлена в тому, щоби посприяти поширенню за кордоном знань про Австралію та її культуру, вважає за основну: не можна працювати без «екстратекстуальних інструментів перекладу», як вона їх називає, а вони «охоплюють прес-релізи, візити авторів та інші освітні проєкти про культуру, з якої відбувається переклад, що забезпечують точки орієнтації, за допомогою яких читач може знайти собі місце».
Успіх, що його здобув переклад «Дванадцяти обручів», не може бути випадковим. Не знаючи, що змусило німецьке видавництво прийняти Анд­руховича до своїх авторів, можемо, однак, спостерегти чимало внутрішніх структур роману, які полегшують німецькомовним читачам його сприй­няття. Німецькомовний головний герой роману Цумбруннен, зворушливо наївний у питаннях крайнощів і ґротесковости сучасного українського життя, супровідний конструкт України як захопливого, але віддаленого на безпечну відстань «дикого Сходу», мотив Цумбрунненової подорожі по осі Захід–Схід – усі ці прикметні риси визначають як ідеального читача роману европейського аутсайдера, що ззовні дивиться на Україну. Така стратегія ознайомлення читача з Україною ще помітніша в Андруховичевому поки що останньому, ще не перекладеному романі «Таємниця», де структурним принципом є інтерв’ю: німецький інтерв’юер у Берліні запитує персонажа, майже невідрізнюваного від Юрія Андруховича з плоті й крові, якого ми знаємо й любимо. Співрозмовник, на манір журналіста, добуває інформацію з Андруховичевого персонажа («Мушу нагадати про своє запитання: чи пам’ятаєш ти моменти, коли тобі було добре?»), наполягає на припиненні розпочатих наративів («Про запах сірки не пам’ятаю. Але все-таки, чим закінчилася та історія?») і вимагає самоінтерпретацій та раціоналізацій («І все-таки. Як це узгоджувалося: ти сидів у російській столиці, в самому центрі імперії, був оточений росіянами, їхньою культурою, ти щодня ходив повз усі ті пам’ятники, стіни, знаки, повз усю цю семіотику, ти перебував усередині метатексту – і в той же час бажав усьому цьому якомога швидшого розпаду?»). Саме він наполягає, щоб цей український cхід Андруховича був охайно оброблений, згідно з його, інтерв’юеровими, цікавістю і прагненням пояснень, точніше, з його концепціями політичної, соціяльної та психологічної причиновости.
Через такі текстуальні ключі Андруховичеві романи сиґналізують про своє усвідомлене піддання спокусі та про вчинення гріха, без якого переклад неможливий, а саме гріха зради. «Traduttore, traditore!» – попереджає нас освячене віками гасло. У чому ж суть цієї зради? У тому, що в пошу-ках спільного ґрунту й зрозумілости крізь культурні кордони сутнісна, «справжня» самість втрачається. Андруховичів персонаж у «Таємниці» розповідає співрозмовникові історію, якої він інакше не розказав би. Але гріх перекладацької зради навряд чи буде визнано серйознішим за «дрібне правопорушення» в середовищі, невикорінно позначеному спадщиною деконструкції. Врешті, хто нині візьметься стверджувати, що cамість є сутнісною і «справжньою», а не ситуативною й похідною від діялогічної ситуації, в якій вона перебуває? І чи не є переклад, невіддільний від комунікації як такої, однією з найкращих метафор для сучасного становища людини?
Андрухович наперед зробив дещо для полегшення завдання перекладача: здолав частину перекладацької роботи сам, ось так сприяючи швидшій появі своїх книжок і, відповідно, швидкому досягненню видимости. Це те, за що Андруховича розкритикували би постколоніяльно налаштовані представники перекладацьких студій, як-от Анурада Динґвені, Джон Краняускас і Сатія Рао. Вони стверджують, що «рівні» переклади, «одомашнюючи» текст у мові, на яку зроблено переклад, по­збавляють його «“чужинськости”, можливо, навіть його радикальної недосяжности»6, яка тільки й виражає опір тексту з підлеглої культури до влади культури домінантної, що на неї його перекладено. Декому це може здатися вправлянням у надмірному пуризмі або шкодою собі на зло іншим. Мало форм колоніяльного насильства згубніші, ніж відмова в увазі й вилучення з діялогу. Якщо продукування перекладів, що виглядають природно, є ціною видимости й присутности, хай буде так. Ба більше, хтось зауважить, що дуже мало видавців віддадуть перевагу текстам, що наїжачилися «радикальною неприступністю», перед тими, що легко читаються й жвавіше продаватимуться.
Поки що дискусія зверталася до перекладу культури як акту уприсут­нення постколоніяльної України для европейського чи глобального світу. Але нам слід узяти до уваги і зворотній процес, коли Захід стає зрозумілим для України. Невдовзі після проголошення незалежности України Григорій Грабович, рефлектуючи над наслідками колоніяльного та провінційного статусу для України в рамках СССР, означив як необхідну серед них властивість вторинність, що супроводжувала неросійські культури СССР як наслідок їхньої неучасти в культурі метрополії. Для тих, хто може бути посередником між Сходом і Заходом, існує спокуса нав’язати Україні чергову вторинність – цього разу щодо Заходу. Я маю на увазі не економічні ситуації чи щоденний спосіб життя і не масову культуру, де Захід може сприйматися більш чи менш прямо через медії. Я радше говорю про сферу, де посередництво необхідне, – про гуманітарні науки. Щоби стати функціональними в українському середовищі, західні моделі й методи потребують грамотного перекладу, грамотного викладання і, найважливіше, грамотних прикладів. Ідеальна модель ужитку західного наукового інструментарію міститиме не автоматичне «накладання» його на українські реалії, а критичне й діялогічне переосмислення їх у світлі незвичного інституційного та культурного контекстів.
У своїй дисципліні, літературознавстві, я можу вказати на приклади, де західну теорію використовували тільки в цьому продуктивному руслі. Але я також можу вказати й на випадки, де під виглядом «перекладу» західних моделей для постсовєтського середовища автори представляли (часто силоміць, адже їхні читацькі авдиторії великою мірою складаються зі студентів) повідомлення спотворені чи оманливі, або й справді перекручені й ірраціональні – імітуючи, слід зазначити, навмисно складний і герметичний стиль, що його нерідко вживають західні колеґи. Так симулякри наукового дискурсу вводяться в культуру під виглядом змістовних і вимогливих. У поєднанні з одночасними тенденціями до академічного автаркізму, що я засиґналізував раніше, вони загрожують отруїти академічне середовище й створити ситуацію, в якій науковий діялог із Заходом одна сторона не захоче, а інша не зможе вести.
Для постколоніяльного суб’єкта переклад культури є суттєвою частиною стратегії досягнення присутности, гідности й рівного статусу серед учасників дискурсивного поля, яким є сьогоднішній світ. Існують нагоди для видимости, що їх талановито й енергійно використали за всією шириною спектру, від масової до елітної культури. Існують ризики і втрати, які слід визнати за необхідні, – зокрема той, що ідентичність речі ніколи не є незмінною в процесі її перекладу. Але для нових діячів, що виринають із темряви колоніяльної незримости, такі розмивання змісту – невелика ціна, якщо навзамін буде отримано право бути почутими й побаченими, право, що належить зрілим і відповідаль-
ним членам кожного вільного суспільства

© Марко Павлишин


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.