Перекладаючи культуру

1 Октябрь, 2009 - 22:32 — Критик

Обговорюючи вигоду, що її може мати Україна й українська культура, від видимости для решти світу і найперше для Европи, варто відзначити успішні кроки, вже зроблені на шляху до цієї похвальної мети, і зупинитися на тих, які, схоже, виявилися контрпродуктивними. З огляду на такі настанови, виклад буде дещо різноликим як щодо жанру (опис поєднується з закликом), так і тематично (фокус зміщується від культури взагалі до культур літературної та наукової).

Він потребує вступних зауваг. Перша з них: у підтексті сказаного лежить припущення, сформоване під впливом учас-
ти в західній системі вищої освіти і перебування в австралійському університеті (який завдячує Европі й Заходові своїми цінностями, тра­диціями й цілями), а саме, що видимість України для тої ж Европи і для світової спільноти є корисною.Цю позицію, що може видаватися комусь трюїзмом, під-
тримують далеко не всі діячі української культури, тож вона потребує захисту. Важливим простором, у якому її не вважають за очевидну, є сучасна українська література. Літературна критика дотри-
мується погляду,що його найгостріше артикулює, мабуть, Оля Гнатюк у книжці «Прощання з імперією» (Київ: Критика, 2005): україн-
ська література від кінця 1980-х років поділена на два табори, в кожному з яких є автори чималої сили й таланту. Один із них зо-
рієнтований на Европу чи, точніше, дещо мітологізовану Центральну Ев-
ропу. Другий – культурно інтроспективний, автаркічний, навіть ізоля­ціоністський. Юрій Андрухович, Іздрик і більшість інших, пов’язаних із так званим «Станіславським феноменом», представляють першу категорію; Єв­ген Пашковський, В’ячеслав Мед-
відь, Олесь Ульяненко і Сергій Жа-
дан (попри його відсилання до західноевропейської і, загальніше, західної масової культури) – другу. Символічним чільником цих адептів автохтонної інтроспекції є видатна постать української прози Валерій Шевчук.
Таке роздвоєння, досить невинне в літературі, яку воно урізноманітнює і пожвавлює, а то й додає їй полемічного запалу, дещо насторожує, коли воно повторюється в інститутах і практиках гуманітарних наук: коли ті, хто вірять в академічні норми й правила як універсальні за природою критерії встановлення істини й правдоподібности, стикаються з іншими, які толерують і навіть заохочують «науки», що не передбачають перевірки критичним підходом, уживаним у міжнародній науковій спільноті. Немає потреби розписувати тут цей феномен. Одна з його впізнаваних рис – визнання у певних галузях наукового дискурсу (і, відповідно, у навчальних текстах) за автентичні праці, що їх подано як середньовічні, але вони майже напевно є підробками або містифікаціями. Григорій Грабович пішов хрестовим походом проти таких недокритичних спроб присвоїти гідність античної давнини українській культурній традиції1, хоча його кампанія, певно, тільки зміцнила позиції опонентів. Виглядає, що істотна частина ук­раїнських гуманітарів не надто би переймалася, якби україністика стала гер­метичною системою, в якій зовнішні орієнтири було б обійдено увагою. Якщо врешті така самодостатність переважить відкритість до світу, відчутні наслідки не забаряться. Анти-
колоніяльні зусилля – зусилля встановити автономію від традиційних і деспотичних структур панування – є, значною мірою, боротьбою за при­сутність. У межах риторичної моделі світової системи – це боротьба за пра­во говорити й бути почутим нарівні з усіма. Йдеться не лише про гідність; оратори говорять на захист інтересів, що їх вони представляють. Навіть зі слабших позицій вони апелюють до тих, хто владарює в риторичних системах, і, за наявности таланту й наполегливости, мають шанс змінити позиції владоможців на свою користь, а тому можуть або отримати значний виграш завдяки голосній маніфестації свого існування (у прийнятних, ясна річ, рамках), або багато втратити через неспроможність говорити: ті, хто не говорять за себе, стають об’єктами чужих мітів, інтерпретацій і наголосів. Їхній вибір тоді зведено до реакцій на чужі слова та скарги, а можливість до дій обмежено.
Це щодо апології видимости. Моя друга заувага стосується сло­восполучення «переклад культури». У вузькому значенні переклад – це «пе-
ренесення» повідомлення з однієї мови в іншу. «Переклад культури» – фраза, яка означає широкий спектр дій і стратегій, що мають на меті зробити притаманне одній групі зрозумілим іншій. Переклад культури, слід негайно зауважити, не є безневинним процесом. «Перекодування» повідомлень, щоб вони стали зрозумілими в іншій культурі, передбачає компроміси й підпорядкування, зокрема ієрархії цінностей культури-приймача (цільової культури). Акти перекладу (перекладу як такого, або – загальніше – акти писання чи форми поводження, які налаштовані на те, щоби полегшити передавання ориґіналу іншим кодом) для европейської чи глобальної авдиторії містять елемент підпорядкування европейській ієрархії цінностей – ко-
ротше кажучи, владі Европи. В Україні, як і в інших країнах, що належать до географічного сходу Европи, «Европа» як місцезнаходження цивілізаційних цінностей і норм сприймається як те, що починається одразу за власним західним кордоном (і, відповідно, як «Інший» щодо «себе»). Обрати як чільний один вектор перекладу означає зробити вагомий цивілізаційний вибір. Попередні вибори політичних та культурних орієнтацій, здійснені на українських землях, можна розглядати як вибір бажаних векторів перекладу. 988 року, як повідомляє літопис, Володимир обрав із-поміж альтернатив не хозарський юдаїзм, болгарський іслам чи латинське хри­­стиянство, а християнство у візантійському варіянті. Звісно, такий вибір породив вибір співрозмовників, яких намагалися зрозуміти і для яких ста­ралися бути зрозумілими; це був вибір, що прихилив спадкоємців київської вотчини до православ’я і віддалив від Риму, іншої европейської альтернативи. Інший вибір, що його представляє Берестейська унія, можна відчитати як бажання внести корективи й доповнення до першого: через визнання ієрархічного авторитету Риму вона мала на меті показати де-факто переорієнтацію Русі в межах Речі Посполитої на Захід, із одночасним намаганням уникнути ерозії усталеного вектора розуміння щодо Візантії та Сходу. В суті речей, неспроможність унії досягнути згоди всієї руської спіль­ноти і подальший релігійний поділ Русі на православну та греко-католицьку можна розглядати як виразник тривалої цивілізаційної пограничности. Замість зрозумілости двом різним світам Україну спіткала тривала криза самоідентифікації, що відбилася в політичних саханнях між просхідною та прозахідною орієнтаціями частини політичних еліт, з одного боку, і численними спробами діягностиків української скрути від Липинського до Рябчука розмістити сут-
ність українського життєвого досвіду «між Сходом і Заходом» 2, із другого. Тре-тій вибір, що його символі-зує надання Хмельницьким у 1654 році переваги сюзеренітетові Московії пе-
ред альтернативами – сюзеренітетом Османської Порти або дальшому пе­ребуванню в складі Речі Посполитої, – хоч би як його на той час оцінювали, пізніше став виглядати як вибір колоніяльного наставника. Це був вибір, що сформував стосунки між Росією і Україною як стосунки між володарем і підвладним, між метрополією та периферією; він зробив Україну невидимою й нечутною для спостерігачів (у тому числі й нащадків її власних еліт), за винятком її видимости й чутности в перекладі на код колоніяльної залежности.
Для культур, присутність чи резонанс яких у світі невеликі, вибір основного вектора перекладности є, відтак, неуникно й вибором контексту, в якому над ними пануватимуть, – вибором колонізатора. Такі вибори, однак, не всі одного штибу. Вони можуть бути більш чи менш згубними, більше чи менше відповідними для того, щоб утримувати вагому частку ідентичности перекладеної культури. Значна частина культурних еліт України поділяє думку, що европейський або західний вибір пере­кладности більше в інтересах України, ніж перебування, за інерцією, в совєтському чи постсовєтському культурному просторі. Але було би наївно уявляти перекладне переорієнтування на Европу, якби воно трапилося, як звільнення від спадку орієнтальних де-
спотизмів і потрапляння в утопію, вільну від зовнішньої влади або ней­­тральну щодо неї, в якій автентична українська ідентичність стане прозорою перед світом. Таке перефокусування, сказавши жорстко, означало би вибір іншого колоніялізму – хіба що, може, менш дест­руктивного, ніж його попередник. Зрозуміло, наприклад, що існує соціяльна й економічна ціна близькости й відкритости до ЕС. Очі-
кується, звісно, що вигоди від упровадження в Україні европейської по­літичної та економічної культури (панування закону, повага до прав людини, демократично контрольовані й прозорі політичні процеси) переважать цю ціну і на індивідуальному, і на загальносуспільному рівнях. Але не думаймо, що можна мати свою Ев-
ропу і не бути нею поглинутим.
Перерахуймо, хто чи що в Україні досягнув глобальної, чи західної, чи европейської видимости. Були певні помітні досягнення, переважно в царині не-елітної діяльности: масова культура, що має прямий вплив на свідомість значної кількости людей і впливає на риторичний клімат, у рамках якого звучать інші заяви і твердження. Немає сумніву, що найбільш дієвою, повчальною та іміджетворчою маніфестацією українськости світові була Помаранчева революція, яка впродовж тижнів показувала на те­леекранах світу велику кількість фотогенічних, наголошено мирних, але націлених на досягнення політичних мет людей3. Ніщо не могло послужити краще, щоб не тільки задекларувати присутність українців, але й представити їх як цивілізовану націю –
винятково симпатичну, але й політично зрілу. Треба негайно додати, що та­ка репрезентація не представляла національної «сутности», що існувала раніше, але яку до того часу було замовчувано; вірогіднішим видається уявлення про націю Помаранчевої революції як таку, що народилась у процесі самопредставлення. Технологія, що показала міріяди індивідуалізованих облич Майдану глобальній авдиторії, дала змогу й багатьом українцям уявити себе по-новому як соціяльно та культурно, навіть етнічно, різнолику націю, об’єднану відданістю демократичному ідеалові.

© Марко Павлишин


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.