Довкола «Серця пітьми» - 1.

24 Октябрь, 2009 - 12:58 — Критик

Відчитане через понад століття від часу першого видання, після цезури 11 вересня 2001 року, в контексті найновіших досліджень із політології, антропології чи теорії культури «Серце пітьми» набуває дивовижної, при­голомшливої, відверто дошкульної актуальности. Коли «душознавчі» розгляди Джозефа Конрада, а особливо їх стилістична одежа, вже попахують давниною, його рефлексії, присвячені европейській цивілізації та наслідкам її експансії в інші реґіони світу, і далі схиляють до роздумів.
Майже пророчу проникливість цього твору, що прозирає далеко в май­­бутнє, вже давно підмітив Чеслав Мілош. Недарма «Моральний трактат» завершує посвята, яка в світлі сталінського колоніялізму водночас і констатує стан речей, і дає напозір легку пораду:

Люди добрі, мир із Вами.
«Серце пітьми» перед нами.
І небезпідставно у «Поетичному трактаті» поет завершив мікропортрет Конрада словами, що надають викладові універсальнішого сенсу й останнім реченням відсилають до славетного вислову Томаса Мана про «Серце пітьми»:

Застереження голос для тих, що чули,
Сховав у романі з-понад річки Конґо
Цивілізатор, знавіснілий Курц
Зі слоновою кісткою, де застигла
кров,
У своєму звіті про світила культури
Він писав «жахіття», себто
вже ввійшов
У двадцятий вік.

***
«Серце пітьми», якщо відсторонитися від усіх дотеперішніх інтерпретацій, що напевно склалися б у чималу бібліотеку, можна прочитати як притчу про зустрічі з Іншим – незбагненним, загадковим, котрого не охопити ні розумінням, ні кволим словом. Іншою людиною, чи також – Іншим, що ховається в особі та в спільноті; в таємничих глибинах, говорячи старомодно, людської душі та в окремих формах культури, у розмаїтих фазах цивілізації та в самій природі.

***
Ця притча сповнена недомовлень, це своєрідна мандрівка не тільки до заголовного серця пітьми, але й до кордонів мовчання. Читач не пізнає до кінця долі Марлова. Про форми діяльности Курца між тубільців свідчать лише плетені про нього леґенди, його власні повідомлення та голови на палях, що оточують його господу. Залишається незрозумілим Курців зв’язок із прегарною темношкірою жінкою із «зачіскою, що нагадувала шо­лом», і зміст його останніх слів. Суцільні загадки. Курцову історію водночас фраґментарно розказано та зінтерпретовано. Але між інтерпретацією, здійсненою символічною мовою XIX століття, і поглядом самого автора простягається простір непевних здогадів, що дають поставити гіпотезу під сумнів. Чи тому, що письменник відступив перед тим, щоб остаточно відслонити разючу правду про сутність цивілізації та незмінну жорстокість людської природи? А чи тому, що добра інтуїція та уважні спостереження завели його туди, де йому забракло вироблених у його епосі поняттєвих систем? Чи туди, де просто-на-просто бракне слів у людській мові?

***
«Серце пітьми» просочує ритм переплетених утаємничень. Зрештою, ав­тор прямо – і то не раз – уводить цей мотив. У хронологічному порядку, що не відповідає композиції роману, першим процес ініціяції пройшов Курц, доходячи в гущавину джунґлів над рікою Конґо. Другим – Марлов, повторюючи той-таки шлях і мовби втілюючи досвід свого попередника, котрий ніби провадить його. Але так насвітлена проблема не до кінця точна. Роман-бо є найперше наведеною оповіддю, а вже відтак відбувається втаємничення спочатку слухачів Марлова, а потім – читачів твору.

***
Попри позірність, загалом нелегко сказати, що є об’єктом ініціяції. Про це свідчить нагадування, котре розпочинає оповідь, про іще одне втаємничення – те, якого досвідчили багато століть тому римляни під час завоювання Британії:
Уявіть собі, що пристойний молодий громадянин у тозі <...> з’являється тут у свиті якогось префекта або збирача податків, чи, врешті, купця – щоби налагодити свої справи. Він висаджується серед боліт, марширує лісами й на якійсь заставі в глибині материка відчуває, що глушина, повна глушина замкнулася довкруги нього, відчуває таємниче життя глушини, що кипить у лісі, в джунґлях, у серцях дикунів. У такі таємниці не буває посвячень. Наш громадянин мусить жити в незбагненному світі, а це саме по собі огидно. У цьому незбагненному є водночас якийсь чар, і цей чар починає на нього діяти. Чар огиди, розумієте?

Що, відтак, приносить конфронтація з іншою формою культури чи від­даленим у часі цивілізаційним періодом? Що сильніше, могутніше? Як узгодити дедалі тривкіше та вагоміше відчуття власної рації з демаскуванням сором’язливо прихованих слабин? Прийняття межі, за яку не заступається, що відмежовує своєрідність від чужости, з примусом або прагненням перейти цю межу? Несмак, відраза, збридження «примітивністю» «чарів» із «огидою», з не до кінця зрозумілим, навіть присоромливим, захопленням? А може, суттю цього втаємничення є, хоч як парадоксально, відкриття самої неможливости втаємничення?

***
Найновіші дослідження усвідомлення національної ідентичности ставлять цю проблему інакше, ніж просвітницька традиція. Як стверджує Ентоні Д. Сміт, виникненню модерної нації передує стадія етній, або етнічних спільнот (ethnie), «сформованих унаслідок війн або інших визначальних дій груп людей». А відтак: «Такі етнії мали спільний мітологічно-символічний набір (mythomoteur). Нації є об’єднанням людей зі спільною етнією та добре розвиненим мітотвором». Прочитавши «Серце пітьми», нескладно помітити, що означення такого штибу грішать узагальненням европейських досвідів. Бо ж так потрактований «мітологічно-символічний набір» імпліцитно передбачає, що він має усталений, гомологічний і статичний характер та закріпився через багаторазове повторення і загальне прийняття. Але як бути із ситуацією, в якій «мітологічно-символічний набір» порушують чужі елементи? Особливо тоді, коли відбувається зіткнення уявлень архаїчної етнічної спільноти й модерної нації? Коли засвоєння інших образів чи символів має процесуальний, незавершений характер і творить проміжні, гібридні форми? Адже таким у романі є релігійний культ, яким туземці оточували особу Курца. Культ, що, згідно з гіпотезою одного з дослідників, поєднувався з ритуальним людожерством, у якому герой брав безпосередню участь, позбавивши його релігійних значень і звівши до приголомшливої дослівности насичення людським м’ясом.
Конрад ані не живить обману про «шляхетного дикуна», ані не снує нездійсненних мрій про втрачений первісний рай невинности, ані не по­діляє погорди Заходу щодо «примітивних» культур. Ба більше, він уникає парадоксальної ситуації постколоніяльних теоретиків XX століття, за якої аналіз імперіяльного дискурсу здійснюють переважно дослідники, що або походять із колишніх колоніяльних країн, або виросли і сформувалися в дусі культури колонізаторів. А відтак, у кожному разі, відбувається накидання власної інтерпретації та послуговування системою понять, виробленою в західній традиції, чужій культурам, що повертають власну ідентичність. Автор «Серця пітьми» радше наголошуватиме принципову своєрідність, окремішність і неперекладність досліджуваної в Африці архаїчної культури. Ба більше: письменника не мучитиме – як західноевропейських дослідників – приховане почуття провини. Він без облуди співчуває колонізованим народам Африки, до глибини пройнятий їхніми долями.

***
Як пише Цветан Тодоров, проблематику, пов’язану з поняттям іншости, можна зосередити довкола трьох засадничих осей:
По-перше, ідеться про оцінювальне судження (аксіологічний план): інший є добрий чи поганий, я його люблю чи ні <...>, він рівний супроти мене чи в чомусь мені поступається <...>. По-друге, доходить до наближення до іншого чи віддалення від нього (праксеологічний план): засвоюю цінності того другого, ототожнюю себе з ним або також достосовую його до себе, проєктую на нього свій образ. Окрім підпорядкування іншому й підкорення іншого, є ще третій вихід: нейтральність або байдужість. По-третє, я знаю або ні ідентичність цього іншого (це був би епістемічний план) – звісно, тут не йдеться про жоден абсолют, але про безконечну ґрадацію: від нижчих до вищих щаблів пізнання.

Всі згадані плани легко можна віднайти і виділити в «Серці пітьми». Ба більше, Конрад показує їх складність. А відтак двополюсність аксіологічного плану або, інакше кажучи, зворотний характер оцінкових суджень. Неґативній оцінці населення Конґо, яку дають бельгійські колонізатори, відповідає так само неґативна оцінка білих ув очах чорношкірих тубільців. Небезпеку, що криється в асимілізаційних процесах, насвітлює і приклад жителів Конґо, котрі наслідують бельгійців, і взірець Курца, який у новому середовищі втрачає власну культурну ідентичність. Додаткової складности додає поява проблематичного героя-оповідача, який вивчає екзотичну культуру «дикунів» і самотужки, і через відкривання розмаїтих різновидів ставлення колонізаторів до колонізованих. У розповіді Марлова, повній прогалин, недомовлень і припущень, пізнавання та оцінювання Іншого постає як ніколи не завершений процес, зазвичай непевний своїх результатів, заплутаний у сіть узалежнень, що повсякчас йо­го змінюють: об’єкта, контексту, інструментарію.

***
Перед закидом у схилянні перед імперським дискурсом, що часом з’являється, Конрада захищає вдале зоб’єктивізування цього дискурсу у вставній оповіді, а водночас – його перелицювання і демаскувальне під­­важування через конфронтацію запрезентованих загальних сцен із наведеними поряд фактами. Досить згадати порівняння римлян із ко­лонізаторами. Вони, стверджує Марлов,

Колонізаторами не були; підозрюю, що їхнє адміністрування нічим не різнилося від утисків. Вони були завойовниками, а на це треба тільки бездумної сили <...>. Вони захоплювали все, що могли захопити, – лише для наживи. Це був просто грабунок, убивства в широкому масштабі <...>. Завоювання землі <...> це не дуже гарна мета, якщо ближче до неї приглянутися. Її виправдовує тільки ідея <...>, не сентиментальне при­кидання, а тільки ідея; і безкорислива віра в цю ідею.

Немає потреби докладно доводити, що роман прозоро показує, що ко­лонізатори нічим не відрізняються від завойовників, а жодна ідея не може виправдати завоювання. Навіть тоді, коли воно не зводиться до чистої риторики чи не слугує лише пропаґандистській заслоні. Промовистим є те, що Курцова приписка: «Винищуйте всіх цих скотів!» на його звіті, повному альтруїстичних фраз, – звіті, нотабене, написаному на замовлення Міжнародного Товариства Просвітлення Дикунів – стає своєрідною програмою людиновбивчих практик.

***
Водночас Конрадові цілком чужий спосіб мислення тих теоретиків постколоніялізму, котрі проголошують принципову рівність і рівноправність усіх цивілізаційних форм. Як влучно зауважив Міхал Комар:
У Конрадових очах варварство, що його свідомо приймає особа, вихована в европейській традиції, заслуговує – як зрада – найсуворішої кари. Панічний страх, що супроводжував Марлова в його подорожі у глибінь Африки, виникає тому, що герой помічає в собі грішне захоплення природністю дикунів, яких зустрічає.

Треба додати, що, на письменникове переконання, африканські первісні культури позначають раніші етапи перебування людини на Землі, тому подорож до «серця пітьми» є також подорожжю до праісторичного мину­лого людського виду, до його почасти тваринних форм. Іншими словами, діяхронічне бачення цивілізації тут іще не поступилося місцем панівному нині синхронічному баченню.

©Алєксандер Ф’ют


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.