Довкола «Серця пітьми» - 2.

24 Октябрь, 2009 - 12:57 — Критик

Конрад поділяє віру своєї епохи в Поступ, але водночас ставить під питання переконання про його доброчинні наміри. Показово, що він не запитує: «Як оцінити цивілізаційний внесок Риму в Британії?». Це питання поставить Герберт, схвально цитуючи як відповідь фраґмент «Історії Англії» Джорджа Маколея Тревеліана:
Урешті-решт римляни залишили по собі три вартісні речі: по-перше (а це твердження і розважило б, і стривожило би Цезаря, Аґриколу й Адріяна), валійське християнство; по-друге, римські дороги; по-третє, дедалі важливіше значення окремих нових міст, особливо Лондона.
Релігійний вимір набуває в Конрадовому творі форми конфронтації Марлова з демонічністю цивілізації, його зустрічей із «в’ялим, лицемірним, підсліпуватим демоном хижої та безжальної глупоти». Або, говорячи інак­ше, в романі відбувається іронічне зіткнення «метафізичного дискурсу» із «дискурсом антиметафізичним», що його підважує. Затятого моряка, і цьому складно здивуватися, нітрохи не цікавлять сухопутні дороги, на­томість про сучасний йому Лондон він скаже, що це «потворне» місто. Це, звісно, не означає, що автор «Серця пітьми» закликає повернутися в темінь варварства. Невір’ю в здобутки цивілізації та витвореним у ній принципам суспільного співжиття («Це оболонка, лахміття – лахміття, що злетить, щойно його добре струснути») він протиставляє героїчну віру у вроджене моральне почуття особистости.

***
Паралель – римляни в Англії, европейці в Африці – поштовхує до роздумів про джерела, прояви та динаміку всієї людської цивілізації. На руїнах Римської імперії постала експансивна европейська цивілізація. Зринає запи­тання – запитання без відповіді: чи ціною розвитку завжди й неодмінно мають бути аґресія, руйнування та вбивства? Єдиним свідченням існування численних племен, що їх дотла винищила Римська імперія, є порожні назви в Тацитовій хроніці. Подібні сліди залишило сколонізування Африки. Конрад нотує його з репортерською докладністю: торговельні місії супроводжує брак організації, хаос і величезне марнотратство; місцеве населення винищують або обертають у рабів; «навернення дикунів» по­лягає у впровадженні системи, що до неможливости нагадує пізніші конц­­табори та ҐУЛАҐ. Своєрідним іронічним символом належности до Заходу стає чорношкірий у форменому кітелі з одним відірваним ґудзиком, котрий, недбало тримаючи ґвинтівку, веде своїх закутих у кайдани побратимів.

***
Емануель Лєвінас писав:
Біологічного побратимства людей – осмислюваного з холодною, Каїновою тверезістю – недостатньо для того, щоби брати відповідальність за відмінне від себе буття; холодна Каїнова тверезість бачить у відповідальності похідну від свободи, себто пов’язує її з договором. Але відповідальність за Іншого походить із глибини, що передує будь-якій свободі <...> бути сторожем братові своєму – це бути його заручником.

Читання «Серця пітьми» яскраво показує, наскільки встановлення контакту з Іншим може бути ускладнено чи й розладнано через принципову відмінність культури, релігії, звичаїв або рівня цивілізаційного розвитку. Що їй нерідко стають на заваді брак спільної системи значень, недоліки комунікації чи просто елементарна життєва ситуація. Партнер діялогу тоді обертається в жертву або ворога, стає справжньою загрозою. Справді складно думати про Іншого як про брата, читаючи такий обмін репліками:

– Злови їх, – випалив він, витріщивши залиті кров’ю очі й поблискуючи гострими зубами. – Злови їх. Віддай їх нам.
– <...> і що будете з ними робити?
– З’їмо їх! – відказав коротко.

Окрім того, Конрад опосередковано звертає увагу на нерозв’язну ди­лему: як узгодити породжувану навіть найшляхетнішими намірами ци­вілізаційну місію між «дикунів» із фактом, що вона стає неминучим насильством щодо місцевих вірувань і звичаїв? Які – і чи є якісь – межі такого втручання? Чи відповідальність за Іншого не може заіграшки обернутися в ламання його свободи й суверенности? Роман містить чимало прикладів, котрі показують, що «сторож братові своєму» легко може стати сторожем брата-в’язня.

***
Чи був Курц нігілістом? Як пише Андре Ґлюксман:
Нігілізм існує сам із себе і для себе. Визначає ставлення до самого себе, ставлення до іншої людини, спосіб спілкування з іншими та конфронтування із зовнішнім світом. Він сповнює все те, що економісти й соціологи звуть «способами життя», а філософи – «баченнями світу». Тоді відкривається певна практика, що стосується всього, природи та культури, під певним специфічним для неї кутом, ідеться, власне, про жорстокість.

Не випадає сумніватися, що жорстокість є тією рисою, котра харак­теризує позицію Курца. Жорстокість до тубільців і до самої природи, до якої він ставиться інструментально. Але його руйнівна пристрасть не є ані цілком безкорислива, ані безмежна. Це нігіліст у розпачі, трагічний, внутрішньо випалений. Він залишає сплюндрування на руїнах своїх ідеалістичних марень, мріючи про славу та багатство. Не позбувається остаточно всього, що колись любив, якщо береже пам’ять про наречену. Не втрачає цілковито потреби сенсу існування чи решток моральної чутливости, про що можуть свідчити його слова, сказані на смертному ложі. Лише після нього прийдуть ті, для котрих усіляка віра, ідеали, ідеологія стануть винятково ужитковим знаряддям тотальної анігіляції.

***
«Серце пітьми» містить приховане попередження щодо всіх тих загроз, що їх нещодавно підсумував Самуел П. Гантинґтон у своїй знаменитій книжці. Він говорить, що культурна та цивілізаційна різнорідність підважує віру людей Заходу, а особливо американців, в універсальність західної культури. Це переконання знаходить вираз у дескриптивній і нормативній формах. У першому випадку стверджується, що люди в усьому світі хочуть прийняти західні цінності, інституції та звичаї. Якщо вони цього не бажають і залишаються прив’язані до своїх культур, вони є жертвами «фальшивої свідомости», подібної до тієї, яку Маркс добачав у пролетаріяті, що підтримував ка­піталізм. У нормативному розумінні віра в універсальність культури Заходу передбачає, що весь світ має прийняти західні цінності, інституції та звичаї, бо вони є найвищим виразом найосвіченіших, найліберальніших, найраціональніших, наймодерніших і найцивілізованіших здобутків людської думки.

Науковець додає, що у світлі дедалі потужніших етнічних конфліктів і цивілізаційних сутичок переконання про універсальний характер західної культури має три вади: є «фальшивим, неморальним і небезпечним». Фаль­шивим, бо імпліцитно виражає легковажність щодо багатоманітної куль­­турної мозаїки сучасного світу. Неморальним, бо введення його в дію означає експансію: «Неуникним логічним наслідком універсалізму є імперіялізм». Небезпечним, «оскільки може спричинитися до великої між­культурної війни поміж державами-центрами цивілізації. Може стати при­­чиною поразки Заходу».

***
Подальший перебіг до «Серця пітьми» дописала історія. Мандруючи слі­дами Конрада Африкою, Ольґа Станіславська зазначає:

Панування бельгійського короля Леопольда спустошило Конґо. Десять мільйонів людей померли в ті роки від виснаження або втекли від солдатів короля і реєстрів його службовців, де все більшало цифр. Кілометри залізничних колій, прокладених у джунґлі. Кілограми слонової кости й каучуку.
Тутешні люди не люблять чужинців. Можна подумати, що це пуща наклала на них своє тавро. А може, їх зробили такими радше різня і завоювання, торгівля і благочинства?

Після багатьох років брутальної колонізації настає період кривавих, винищувальних воєн. Цивілізаційна місія залишила по собі злидні, спу­стошену природу, примітивні умови життя, відходи західної технології та масової культури. Сценки: Мосака. Родини кочують на заіржавілих, при­мітивних барках, що обліпили побите вантажне судно. «На кормі судна чоловік тельбушить рибу, з-під брезенту в небо витріщається рожеве свиняче рило. Люди перехиляються через борти, щоби зачерпнути води з річки в посудини, прив’язані до шнурка, в каністру з відрізаним верхом, в бляшанку з-під томатного концентрату “CIAO”». Деінде стугонить музикою бар «Гордість Мосаки», власник якого є начальником однієї з тих транспортних фірм, що «розбагатіли на глибоко залеглій під землею слоновій кості, на гашиші та крокодилячих шкурах». Після «благочинств» залишилися конкурентні фірми та численні секти, назви яких нерідко стають ненавмисною автопародією: «Перед кожним містом, меншим і більшим, у Ґані, Тоґу, Ніґерії чи Конґо, з-під землі виростає ліс указівників: Церква Небесних Християн, Херувимів і Серафимів, Того Самого Христа».
Треба відзначити й певний поступ демократії. Коли в Мосаці відбувалися вибори до парламенту, місцева влада, відкривши кільканадцять урн, констатувала, що програє.

Решту урн не дозволили відкрити. Міжнародна комісія спромоглася останньої миті втекти. Уряд постановив вислати по урни уповноважену делеґацію, але місцева влада вирішила, що чинитиме їй опір. Біля в’їзду до села на делеґацію з Бразавіля чекала піроґа із умонтованою ракетною уста­новкою. <...> Урн, як кажуть, дотепер не відкрили. У парламенті немає депутата з Мосаки.
Словом, Африка показує себе ще раз, передовсім як жахливе та гнітюче звалище сміття західноевропейської цивілізації.

***
Парадокс Конрада: син засланця, що постраждав у війні за незалежність, морально обурений брутальністю і жорстокістю західноевропейських колонізаторів, водночас був громадянином колишньої держави в Цент­­ральній Европі, що завоювала величезні території на схід і південь від її кордонів, а потім сама стала об’єктом колонізувань. Письменника легко захистити перед цим закидом, оскільки Марлов, англієць, що пишається здобутками і досягненнями Британської імперії, вражений образом безжальної, брутальної експлуатації, яку в Центральній Африці чинить Бельгійське Королівство, і ніби не помічає, що те саме відбувається і на землях, якими править Королева. Цього парадоксу Конрад, звісно, не був і не міг бути свідомий, але тепер це може стати повчальною наукою.
Послуговування модною нині термінологією постколоніяльних студій дало можливість Еві М. Томпсон ориґінально й відкривавчо прочитати ро­сійську літературу. Отже, можливо, настав час, взоруючися на приклад американської дослідниці, приглянутися під цим кутом до нашої літератури? А за нагоди зважитися на створення нової, диференційованішої таксономії колоніялізму? Відкрити «польський колоніяльний дискурс»? Заново дослідити форми культурної та політичної присутности поляків на кресах? Може, тоді з-за плечей відважних рицарів Сєнкевіча та перекошених ненавистю облич героїв Чарнишевіча чи Одоєвського з’явилося би справжнє обличчя Іншого: литовця, білоруса, українця, єврея із кресів? Випадає піддати критичному аналізові творені під тиском стереотипів способи їх портретування, більше вникнути в протилежні рації, серйозніше підійти до прагнення суверенности, здемаскувати досі замовчувані неґативні аспекти колонізації. Певно, настав час провітрити – як у польській, так і в сусідніх літературах – куліси декорації литовського «раю» та українського «пекла».

©Алєксандер Ф’ют


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.