На перехресті: Сергій Жадан і Шістдесяті - 1.

24 Октябрь, 2009 - 12:26 — Критик

Стусани масової культури, вічно мандрівний оповідач чоловічої статі і сфокусованість на різкому розпаді гомогенного суспільства на розпорошену колекцію тих, що збилися з дороги, та їхніх криївок – ні, це не опис роману Джека Керуака, як може здатися знавцеві американської літератури, а змалювання життя після розпаду СССР, що його представляє «Біґ мак2» Сергія Жадана. Ця колекція видасться доволі-таки знайомою читачам американської літератури доби бітників, яка виводить на сцену величезні соціяльні та культурні зрушення 1960-х. Переконаність, із якою Жадан проводить естетичні парале-лі, уможливлює таке компаративне про­­читання. Однак це любовне привласнення західних моделей є не просто стилістичним вибором; воно радше демонструє діяхронічне, міжкультур-не продовження літературних тропів Шістдесятих і на Сході, і на Заході. Звер­таючися до минулого, теперішнього й майбутнього, «Біґ мак2» виявляється хронографом успіхів і невдач життя «проти шерсти» і пропонує цінний погляд на шляхи своїх попередників.
В оповіданнях і віршах «Біґ маку2» вловлюємо чимало тонких (і не надто) натяків на Жаданове захоплення американською літературою XX століття. Попри виразне вживання цитат із Чарлза Буковскі, Тома Вейтса та Вільяма Беровза в епіґрафах, у текстах є вдосталь відлунь і від змісту, і від форми покоління бітників. У прозі той самий напівавтобіографічний оповідач розігрує постановку про свою боротьбу зі світом зруйнованих кордонів та ідентичностей, за якої в Берліні є більше турків і східноевропейців, аніж німців. У цьому дивному новому світі ідентичність стає синонімом сим­волу життя, а підпільне вуличне знання, що його високо поціновували бітники, – чи це буде знання наркотиків, музики чи сексу – його новою культурною столицею. Аби показати цей світ, Жадан вдається до зухвалого й разючого бітниківського стилю: ігрового змішування жанрів прози та поезії в поєднанні позірно безконечних речень, що поглинають дія­лог, внутрішніх монологів, самовиправлень на льоту і навіть – як у «Баланеску-квартеті» – до раптових зсувів перспективи від оповідача до анонімно цитованого тексту. Цей стиль, що не дає читачеві зупинитися на фіксованому й остаточному референті, помітно нагадує захопливі наркотичні прозові та поетичні твори бітників. Томас Гіл Шауб, як багато інших критиків творчости бітників, вказує на таку риторику «оголеної нагальности», що її маніфестує і сміливий вибір тем, і фраґментований, незачесаний стиль прози беровзівського «Голого сніданку». Таку ж нагальність, хоча й оптимістичнішу, можна побачити і в Керуакових творах, особливо в романі «На дорозі». Тут мова тяжить до того, щоби вибухати неперервними описами, подібними до Жаданових:
Того бузкового вечора в мене болів кожен м’яз; я волочився під ліхтарями 27-ї Вулиці й Велтона в кольоровому кварталі Денвера і хотів стати негром, відчуваючи, що навіть у найкращому з того, що пропонував світ білих, мені було замало для екстазу: замало життя, радости, кайфу, музики, замало ночі.

Невимушена віртуозність цього пасажу наслідує джазову імпровізацію, що її так високо цінував Керуак і його герой. Вона також змагається зі стилем чорного джазового виконавця, підносячи його до статусу ідола. Як коментує Джонатан Пол Ебурн, бітники шукали «таємних героїв, чий доступ до соціяльних низів потрактовували за привілей». Питання, з яким вони зіткнулися, звучало так: Як отримати доступ до цього парадоксально привілейованого досвіду повалення культури, як скореґувати статус котро­­гось суб’єкта його ж засобами? Чорний джазмен є чудовим поєднанням доступности й аутсайдерського статусу.
Може здатися, що Жаданове зацікавлення расовим питанням запо­зичено з бітниківської літератури вкупі з рештою тем, оскільки в Україні не існує бінарної опозиції між чорними й білими. Але ця бітниківська традиція має в «Біґ маку 2» важливу функцію, бо ж водночас показано нову й стару Европи, що їх доведеться всі заселяти цілою веселкою різних рас. У Східній Україні расово інший з’являється як «хачик», а в Східній Европі це скривджений і всюдисущий «тур(о)к» – ярлик, достосовуваний, здається, до будь-якої темношкірої меншини, від індійської до албанської. Надмір расових епітетів – із таким самим вмістом огиди й зачарування, прибережених для нових продуктів типу «Head ’n’ Shoulders» і Біґ Маків, так само всюдисущих, – показує напругу між «вродженими» европейцями й цими гаданими незваними гостями. На відміну від бітників, Жадан не заздрить їхньому аутсайдерському статусові. Коли ці персонажі з’являються як дрібні злодюжки, торгівці наркотиками чи волоцюги, вони залишаються марґіналізованими та мовчазними. Якщо їх не цілковито відкинуто через їхню незбагненність, оповідач інфантилізує їх, звертаючися, як, скажімо, в оповідці «Десять способів убити Джона Ленона», до задурманеного наркотиками знайомого як до «маленького індуса» і несучи його на спині, мов дитину. Можливо, ця історія відвертіше, ніж будь-де інде в книжці, згущує проблемну напругу між Жадановою західною літературною моделлю та його власним постколоніяльним досвідом.
В оповідці «Десять способів убити Джона Ленона» Жадан використовує традиційну бітниківську структуру, коли білий оповідач зустрічає расово іншого у сцені, де оповідач і його новий найкращий друг Джон Ленон ідуть на підпільне берлінське джаз-шоу. Спочатку мова виявляє відлуння керуаківського утопічного піднесення:
починають грати «Біґ Мак», і все стає на свої місця, і всі розуміють, що життя – річ чудесна й таємнича.

Надто люб’язні, каламбурні повороти фрази породжують, проте, не­приємне відчуття іронічности щодо очікуваної «чудесности й таємничости» життя. Наступні рядки підтверджують скептицизм оповідача щодо подібности себе та марґіналізованого іншого:

і навіть наближаючись до його обшивки, вже майже торкаючись його тугої холодної поверхні, ти все одно ані на півкроку не наближаєшся до його розуміння, існує не затим, аби відкриватися таким мудакам, як ти.

Що характерно для Жаданової мови, референт цього ланцюжка речень залишається сумнівним: «його тугої холодної поверхні» стосується чи то виконавця, чи його виконання, чи якогось підсвідомого елемента, що виявився під час виконання; ефект речення полягає в запереченні здатности мови адекватно відобразити реальну ситуацію. Натомість він представляє поетичний риф, відсічений прозаїчним визнанням авторської безпорадности.
На відміну від бітників, Жадан не намагається показати уявну «голу нагальність» художнього перформенсу. По суті, оповідач історії раз у раз наголошує штучність і комер-
ціялізацію, вказуючи на те, що ветерани цього ансамблю колись грали з леґендарним Баді Ричем, «а тепер спекулюють на цьому, їздять Европою й халтурять по клубах, кар’єра, бляха-муха». Жадан має неприємний досвід Шістдесятих у СССР, часу й місця значно менш безтурботної свободи, ніж це було в бітниківській Америці. Якщо американська література Шіст­десятих звершувалась у хаотичній і сповненій пошуків парадигмі дороги, то українську характеризувало те,
що Тамара Гундорова називає «домом», де кожен письменник будував непорушний пам’ятник високій культурі на неспокійному совєтському ґрунті. На жаль, цей монолітний проєкт дуже нагадував той, що його вті­лювала совєтська літературна школа соцреалізму. Це точно відповідає різниці між двома історичними літературними парадигмами, які змушують Жадана лавірувати між постмодернізмом Сходу й Заходу, заповнюючи прогалини одного за допомогою іншого.
Озброєному знанням бітниківської літератури й тісним знайомством із українськими шістдесятниками Жаданові, здається, некомфортно занадто довго дотримуватися однієї з парадигм. Скажімо, поезія в «Біґ маку2», що виразно функціонує в рамках емоційно забарвленої «голої нагальности», та­кож тяжіє до відкритої критики нонконформізму як стилю життя. Це особливо помітно у «Продажних поетах 60-х», по-бітниківськи сардонічному звинуваченні на адресу українських поетів, які або відверто підкорялися совєтській цензурі, або, що навіть підступніше, повторювали риторику соцреалізму, коли нібито «боролись за свободу». Відмовляючи цим поетам у їхніх претензіях на антитоталітарне дисидентство, Жадан, здається, натякає, що скептицизм і аполітичність бітни-ків є належним шляхом протесту. У прозі цей скептицизм веде тільки до по-
слідовного розвінчання ілюзій. Ключовою подібністю між цими двома спо­собами бачення світу є їхні концепції ліричного «я».
«Я» бітників – це простір боротьби, до межі, де їхня система поглядів зни­щує себе саму. «Реальність» джазового перформенсу, врешті, «не є справжньою, але покладається, натомість, на глибоко мітологізовані конструкти “іншости”». Прославляючи гадану перебільшеність емоційности й ірраціональности джазового перформенсу, бітники мимоволі повто­рювали расистську риторику, що конструює мітологізовану категорію «ін­шого». Той факт, що бітники не могли адекватно звертатися до цієї проблеми в своїх текстах, створює ситуацію, в якій іншість «стає категорією такою ж неадекватною (і підозрілою), як іншість “я” білого, середнього класу, гетеросексуального чоловіка». Ба більше, коли категорії «свого» й «чужого» відпадають, не може бути різниці між автором і авдиторією. Це також є проблемою для українських шістдесятників, для яких таке відхилення було настільки ж немислимим, наскільки насправді неуникним. На перший погляд, здається, що весь проєкт базувався на збереженні «я». Як зауважила Соломія Павличко, двома основними концепціями під­пільних українських письменників шістдесятих були «автономія індивіда» й «ідентичність, відмежована від суспільства». І сама ідея еґалітарної «на­родности», прихована в осерді їхньої риторики, також розриває відмінність. Наскільки шістдесятники намагалися зберегти свою інтелектуальну й естетичну цілісність, настільки ж вони були водночас залучені в риторику совєтського комунізму з його ідеалізуванням народницької революції. Жаданова неспроможність розчинитися в нарцисичному самокопирсанні бітників або соціяльній інженерії шістдесятників ставить його поза цими моделями. Його твори зосереджені на сучасній ситуації в Україні водночас із позицій прихильника та критика; він здійснює перегляд і зацікавлює літературними тропами минулого.
У Жадановій прозі найефективнішим засобом входження в діялог із по­передниками однозначно є емоційно-відсторонений, фраґментований стиль письма. У «Територіяльних просторах її ванни» оповідач запевняє, що йому некомфортно говорити в присутності інших, зате він любить «просто сидіти і слухати своїх знайомих». Це твердження є мовби відлунням із Беровза, котрий, як читаємо в Шауба, заявляє на останніх сторінках, що він є переважно «інструментом запису» в какофонії своїх персонажів. А коли близьку до цієї заяву робить Жадан, він вдається до неї, щоби показати нездатність таких інструментів адекватно проникнути вглиб своїх об’єктів спостереження, крім як на найповерховішому рівні. Оповідач «Територіяльних просторів її ванни» наголошує ізольованість героїні та її непроникність, називаючи її «скумбрією», бо вона любить проводити вільний час, занурившись у ванну. Кордони можна перетнути, а от люди для такого «інструменту запису» залишаються непроникними. Жаданова мова грається з риторикою біологічного поля спостереження, тримаючися на віддалі від своїх персонажів. На відміну від бітниківських, Жаданові оповідачі не претендують на те, що-би володіти таємним знанням, здобу­тим завдяки аутсайдерському статусові.

©Мар’яна Пінчук


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.