Держава проти країни. Частина 1.

30 Октябрь, 2009 - 18:23 — Критик

Сьогодні Україна є полем битви між державою та країною, а не між Сходом і Заходом, як видається більшості наших співвітчизників. Країна з її культурним та історичним розмаїттям є ціллю для дій державних інститутів, налаштованих на встановлення повного контролю над територією і свідомостями її мешканців. Спонуки, що ними керуються суперники у цій боротьбі, різняться: країна прагне вижити, зберегти себе і свою ризому традицій, часто невербалізованих і непомітних для ідеологічного державницького розуму; держава прагне злеґітимувати вищість своїх інтересів усіма засобами.

На інтереси держави працює мова самоопису сучасности, чия номенклатура визначає всю реальність через бінарні опозиції: політичним життям править боротьба українського Сходу і Заходу, культурне життя обмежене подіями у взаєминах двох мовних груп, а вибір зведено до вибору між приєднанням до ЕС чи залежністю від Росії.
Сучасний спосіб мовлення-мислення робить боротьбу держави з країною непомітною. Здається, що мова сучасности влаштована так, аби відволікати від справжнього. Українське ідеологічне поле, напруження в якому задає єдність мовлення та мислення і творить словники для опису помітної сучасникам реальности, визначене двома однорідними полюсами – двома консерватизмами, заснованими на ресентименті. Ressentiment – французьке слівце, яким в останні два сторіччя високочолі намагалися описати особливий процес у душах людей, породжений спільним травматичним досвідом. Такий травматичний досвід накопичувався впродовж тривалого часу, набуваючи великою мірою одно­значного емоційного забарвлення і поступово обертаючись на своєрідну культурну «настанову». У такий спосіб ресентимент впливає не тільки на оцінки (часто невиправдані) минулого, а й на визначення спільного майбутнього певної групи людей. Він задає ставлення до реальности з огляду на приховану травму, яка не знаходить остаточного вираження в діях, що їх сама спричиняє, і тому додає собі щораз більшої травми, відтворює і посилює себе. Ресентимент часто вважають фундаментом пере­ваги нераціональних практик над раціональними, що, в нашому випадку, спричинило беззастережне панування консерватизму.
Консерватизм сам по собі є необхідним елементом політичного розвитку будь-якої країни. Консерватизм – це вірування громадян, що апелює до необхідности захисту «традиційних цінностей», тобто звичаїв, визначених у релігійний, культурний чи етнічний спосіб. Сама назва вказує на стратегію збереження усталених цінностей, однак в одних випадках це означає збереження наявного, а в інших – поновлення колись утраченого. Так чи так, консерватизм апелює до потреби захисту і відтворення засобами держави певного соціяльно-го/культурного/релігійного витвору, сущого чи минулого.
У співіснуванні консерва-
торів із лібералами та соція-
лістами в межах єдиного політичного простору країни опиняються в ситуа­ції, коли можливий сталий розвиток. Цей розвиток забезпечують альтер­нативні – консервативні, ліберальні, соціялістичні – політики, які в різних ситуаціях пропонують громадянам підстави для вибору мет і засобів подолання соціяльно-економічних проб-
лем. Окрім того, у конку-
ренції ідеологій змогу виживати отримують різні етнічні, релігійні, культурні групи. Конкуренція обмежує можливість однієї ідеології формувати життя громадян і утримує в державних стратегіях розуміння того, що дер-
жава є одним із засобів задоволення потреб громадян. Звідси і критерій оцінки того, чи варто поважати державу (чи в особі чиновників, чи у вигляді її герба та прапора), чи відмовляти їй (їм) у повазі.
Однак після 2004 року наша політична реальність остаточно занурилась в «консервативну ситуацію». Тож словник самопису нашої епохи склали суто консервативні означення. Замість ускладнення політичної комунікації, обумовленої конкуренцією ідеологій та еволюцією політичної раціональности, переживаємо розвиток у межах одного ідеологічного поля. Через особливість конституції (у первинному розумінні) державного співжиття політичний антагонізм в Україні відбувається не між ідеологічними суперниками, а між територіями.
Попри те, що спільним для всієї країни є цілковите панування консер­­ватизму в усіх краях (у Новоросії та Галичині, на Волині та Слобожанщині), східноукраїнський та західноукраїнський консерватизми є проявами різних ресентиментів. На мою думку, ресентименти країв, що разом творять нашу країну, – Закарпаття, Галичини, Волині, Поділля, Сіверщини, Слобожанщини, Наддніпрянщини, Запоріжжя, Новоросії та Донеччини (чи, бува, нічого не проминув?), – апелюють до різних культурних досвідів, до різних травм, реаґуючи при цьому на новочасні разом пережиті ситуації. Для західноукраїнських країв це травма, якої зазнали аґрарні спільноти від швидкої «радянської модернізації» та від того, що українська громада в середині XX століття опинилася в ситуації етнічної самотности після Голокосту та повоєнних переселень. Для східно- та південноукраїнських країв травма пов’язана з пам’яттю про колонізацію земель у XVIII–XIX століттях, із громадянською війною, із колективізацією та Голодо­мором. За шістнадцять років незалежности, які для локальних культур стали ситуацією загострення реакції на життєві виклики, виробилася спіль­на «мова», яка стосується не переживань крайових спільнот із їхньою культурною розмаїтістю, а потреби забезпечити контроль держави над громадянами в межах державних кордонів України. Ця «мова» однаковою мірою не задовольняє ані радянсько-індустріяльного консерватизму Сходу, ані етнонаціоналістичного аґрарного консерватизму Заходу: витвір кри­зових ситуацій, вона здатна бути конструктивним чинником побудови сталої політичної системи. Призначена приховувати ресентименти, вона тим самим посилює їх і відтворює.
Зіткнення консерватизмів неспроможне витворити засоби, придатні на те, щоби подолати політичне протистояння, а чи розв’язати основні життєві потреби української держави. Консервативний словник оперує ло­гікою, де ексклюзивність має перевагу над інклюзивністю, тож тут не можна досягнути консенсусів на рівні політичної конкуренції. Консенсус забезпечують держава і «державницька ідеологія». Сама по собі ця ідеологія потребує дуже сильних, в ідеалі націонал-тоталітарних, технік суб’єкта. Держава стає інстанцією, яка висуває до громадянина безліч вимог, втручаючись у найінтимніші справи людини: визначати себе через етнокультурну належність, переглядати свою мовну, конфесійну та іншу належності.
Право на вимоги держави обґрунтовує етнонаціоналізм, що останнім часом переживає ренесанс і поступово стає домінантним у середовищі «державного люду» в Україні. Етнонаціоналізм, у 80-х роках минулого століття лайливе слівце, злеґітимізувався в 90-ті. Його прибічники апелювали до того, що він є єдиним засобом антиімперіялізму в країні, а також засобом «модернізації». Якщо з першим твердженням можна погодитися, то на друге не було жодних підстав. Однак більшість тогочасних «опінієтворців» приставали на тезу, яку сформулював Владимір Тисманяну: «Націоналізм має місію леґітимувати новопосталі країни після розвалу комуністичного блоку».
Не знаю, чи виправдалися пов’язані з націоналізмом очікування у колишніх країнах соціялістичного блоку, а от у нас консерватизми призвели до формування двох риторик, якими певні парламентські партії апелюють до виборців, аби наново посісти місця у Верховній Раді. Логіку культурного поступу в нашій країні, логіку суджень, що лежить в осерді сьогочасної новоукраїнської соціяльно-політичної реальности, можна побачити якраз через аналіз мовлення в суспільних дискусіях, через аналіз суспільного дискурсу.
Логічні підстави новоукраїнського консервативного способу мислення засновані на пануванні есенціялізму. Есенціялізм – це вірування, що люди чи певні явища мають в основі незмінну сутність. Есенціялізм – це настанова сприймати расу, етнос, ґендер чи інший клас феноменів із загальним іменем як набір незмінних, самим буттям освячених властивостей, тлумачити їх як вічні та непіддатні змінам. Судження есенціялізму заперечують саму можливість зміни сутностей. Сьогодні есенціялізм тісно пов’язаний із мисленням у термінах біологічних і генетичних причин. Біологія стає своєрідним арґументом у поясненні відмінностей ролей чоловіків та жінок, українців і росіян, православних київського та московського патріярхатів. Окрім того, есенціялізм стосується виразів, які приписують нормальність особливостям певного явища, на чиєму тлі особливості інших явищ виглядають «ненормальними», хибними. Тут найчастіше йдеться про культурні відмінності. Радикальним прикладом такого виразу є вислів Віктора Орбана: «Нормальною людиною може бути тільки той, хто говорить угорською і має угорське ймення». Консерватори схильні до есенціялізму якраз через його сфокусованість на незмінності сутностей. За цією логікою, український етнос був українським у «трипільскі» часи й залишається таким самим дотепер. У зв’язці консерватизму й есенціялізму перебуває й біологічний редукціонізм, у термінах якого артикулюють расові особливості вічного буття етносу. Найпопулярнішими виразами есенціялізму та біологізму нині є бджолярські метафори, посилання на соціяльні відносини як узаємодію органів у тілі, віра в «генетичну пам’ять» тощо. Есенціялізм робить групову відмінність нездоланною: саме в цьому його привабливість і небезпека.
Консервативне мислення, засноване на есенціялістській логіці, провокує своєрідне ставлення до реальности: оцінювати все за примітивним кри­терієм «рідне – чуже». Постійне оцінювання в цій фундаментальній бінар­ній опозиції призводить до особливого типу політичного діяння громадян, де питання відповідальности зазвичай не знаходить конкретного адресата. Покликаючися до буттєвих порядків цінностей, консерватизм провокує спрощення оцінок: у вадах сучасности винен Інший, а не свій, ближній. Іншування чужого є виразом жорсткої вимоги до індивіда мислити себе як автентично належного до якоїсь підставової етнічної/культурної групи, характеристики котрої є неодмінною онтологічною структурою самого інди­віда.

© Михайло Мінаков


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.