Держава проти країни. Частина 2.

30 Октябрь, 2009 - 18:22 — Критик

Взявши до уваги такі погляди, легше зрозуміти сьогоднішню ситуацію, що її на початку цієї статті я описав як битву держави проти країни. У цій маніхейській метафорі є момент, який треба прояснити. Із «країною» в цій метафорі я ототожнюю групи громадян, різні культурно-географічні та соціяльні спільноти, чиїх ідентичностей та інтересів не усвідомлює державницька ідеологія. «Державою» в цьому випадку називаю інстанцію, яку складають державні інститути, загальнонаціональні політичні утворення, засновані на консервативному способі мислення, та відносини між ними. Тут функцією держави є відтворення підстав, на яких процвітає консервативне мислення, а отже, і відтворення себе. При тому, що інстанція держави реґулює порядок використання ресурсів, усі, хто не потрапляють у номенклатуру її мислення-діяння, опиняються поза можливістю виживати.
За умови панування цієї інстанції, публічне застосування розуму є де­структивним актом. Останнім часом ворожість до раціональности почали артикулювати в законодавчих актах та «офіційних позиціях» політичних партій. Прикладів такої ворожости чимало. Заборона на обговорення «офіційної» позиції щодо Голодомору міститься у нещодавно ухваленому законі. Дискусії про оцінку діяльности партизанів і УПА в часи Другої світової війни зводяться до того, хто кого визнає героєм, а не про відповідальність за злочинні дії тих чи тих збройних угруповань. Оцінка політичних дій президента, який на сумнівних підставах розпустив парламент, залежала від партійної належности, але чинила опір будь-якій раціональній арґументації; мало того, будь-які заходи з порівняння президентських рішень із чинним законодавством були для українських чиновників і політиків тільки знаряддям боротьби проти президента чи на його підтримку. Приклади часів правління Кучми та Ющенка дають чимало підстав песимістично оцінювати поступ за минуле десятиріччя. Інстанція «держави», хоч би хто формально її очолював, опирається застосуванню розуму.
Успіх боротьби держави з країною пов’язаний із легкістю маніпулювати громадянами, чия можливість покликатися до раціональних арґументів у чинному публічному просторі обмежена. За таких умов найлегше апелювати до емоцій громадян, або, вдаючися до жарґону піярників, «заводити» та «клеїти» їх до певних «ідей». Одним із найпомітніших типів такого апелювання є «моральні паніки», що час від часу охоплюють політичну еліту, інтелектуалів і значну кількість політично активних гро-
мадян. За певних обставин якийсь епізод, особа чи група набувають у ме­діях і суспільній свідомості рис загроз суспільним цінностям. Останнім часом соціологи і культурологи приділяють цьому суспільному фено-
менові чимало уваги. Стенлі Коен, який запровадив цей термін, позначив ним реакцію суспільства, зумовлену хибним чи перебільшеним сприйняттям особливостей певного культурного феномену, чи меншини, чи субкультури. Зазвичай паніка з її приписуванням такому феноменові чи групі надмірної небезпеки веде до громадських протестів із вимогами до уряду обмежити загрозу і готовність поступитися громадськими правами задля «виживання». Фундовані на прихованому культурно-соціяльному конфлікті, паніки стали частиною інструментарію політичних технологів, магів сучасности, які можуть спрямувати енергію ресентименту на по­­­глиблення конфлікту в довготерміновій перспективі й на досягнення певних політичних цілей у короткій перспективі. Важливо відзначити, що ці паніки спираються на формулювання в моральних термінах і каналізують енергію спільнот у гнів, а не страх (як у випадку традиційніших масових істерій). І йдеться в них не про безпосередню загрозу життю чи власності громадян, а їх «моральним цінностям». Ця політична технологія, досить рідкісна для Заходу, в Україні останніх років вона стала дуже популярною. Як приклад такої паніки можна назвати події 2005–2006 років, коли в центрі політичної дискусії опинилася ідея федеративного устрою України. Держава устами президента Ющенка, прокляла саме слово «федералізм» – sic! – і тих, хто до нього вдається у публічному виступі. Комуністи та про­ґресивні соціялісти збуджують такі самі паніки, коли «дискутують» про НАТО. Очевидними є кампанії дискредитації російськомовних громадян як «девіянтної» суспільної групи, що загрожує цінностям «нормальної» спільноти україномовних громадян. Паніки відволікають увагу від соціяльно-економічних проблем. Паніки апелюють до есенціялістичних упереджень більшости й леґітимують часто протизаконні дії урядовців чи осіб, до них наближених.
Держава, поборюючи країну, утри-
мує виняткове право на розподіл суспільних благ і вищість над грома­­дянами. Вона диктує логіку обстоювання своїх інтересів, підпорядкування громадянських свобод державній безпеці, нівелюючи впливовість формальних реґулятивних інститутів. Відсутність верховенства права, слабкість судів і неповага до парламенту є основою основ цієї ситуації. Навіть у такому дражливому для громадян в останні роки мовному питанні, хоч воно безпосередньо не пов’язане із жодним «фінансовим по­током», держава обстоює своє виняткове право на остаточне рішення. Головним аспектом мовного конфлікту, як на мене, є те, що держава прагне виробити у громадян специфічний рефлекс, який не даватиме змоги вести продуктивні публічні дискусії та ставити під сумнів її пріоритет у встановленні й формулюванні вищих «цінностей». Не будучи норма­тивно вреґульованими, мовні та культурні права громадян України, що зараховують себе до великих чи малих етнокультурних груп, перебувають під постійною загрозою необмеженої сваволі чиновників. Поки що рештки неподіленої землі й недоприватизованих фабрик відволікають увагу державців від культурної політики, але незабаром цей ліміт буде вичерпано, й стане зовсім кепсько.
За умови побутування консервативного типу мислення, який апелює в нашій країні до двох типів ресентименту, стосунки Схід – Захід у політичному житті виглядають як знаряддя порахунків. На мою думку, уявлені спільноти українського Сходу і Заходу, україномовних та російськомовних громадянських суспільств, не маючи спільної мови і засобів для обговорення нагальних проблем повсякденного життя, у своїх політичних діях обрали стратегію помсти. Кожна зі спільнот прагне обирати ті політичні сили, які помстяться своїм ворогам, хай навіть вони є співгромадянами. Ці речі не промовляються, але східняки обирають політиків кримінального (відверто антидержавницького) штибу, аби підкреслити зневагу до чужої «західняцької» держави. Західняки обирають тих, хто обіцяє повиганяти всі антидержавні елементи, щоб Україна нарешті змогла зажити «як треба». Ось так держава в особі чиновників і ключових політичних сил забезпечує status quo і відтворює фундаментальні відносини, що дають їй виняткове право безконтрольно розпоряджатися ресурсами.
З огляду на такі міркування, можна говорити про те, що бодай трохи оптимістичний розвиток подій стосуватиметься двох вимірів структурних перетворень у нашому суспільстві. Один із вимірів змін пов’язаний зі сподіваннями на еволюцію політичного життя і появу потужних неконсервативних альтернатив – у вигляді неімітативних лібералів та соціялістів. Консервативну самотність можна подолати, якщо спрацює схід­нослов’янська традиція «ділити радість на трьох». Та на це мало сподівань. Схильність до спрощення по-
літичних практик, що їх називають популізмом, не дає підстав вірити, що такі сподівання скоро справдяться. Слід зважати на пророцтво Ігоря Когута, проникливого київського політолога, чия інтуїція не затьмарена партійною причетністю, котрий стверджує, що незабаром ліві рухи переживатимуть справжній ренесанс. Безмежне свавілля чиновництва і недалекоглядність дер-
жавницької практики редистрибуції суспільних благ має породити потужні рухи спротиву «пролетарів», тобто тих, кому нічого втрачати.
Другий вимір розвитку подій по-
в’язаний із посиленням не тільки політичних інститутів, які дають гро­мадянам змогу впливати на державну політику, але й таких інститутів, що посилюють структури модерної раціональности в новоукраїнській культурі. Мені найперше йдеться про розвиток в Україні науки, зокрема суспільних і гуманітарних галузей. Природа цих дисциплін великою мірою пов’язана із продукуванням зв’язку між владою та знанням. Сьогоднішня схильність еліт до консерватизму без-
посередньо пов’язана з ґанджами і радянської, і сучасної української ос-
віти. Критична раціональність перебуває поза межами інтересу освітньої та наукової системи. Тож поступ суспільно-гуманітарних дисциплін може якісно змінити чинну культурно-політичну ситуацію. Критична раціональність може запропонувати значній кількості громадян альтернативу консервативним уподобанням. Есенціялізм не є вироком ані для наших науковців, ані для громадян. Тут важливо наголосити, що нерозвиненість політичної філософії, теоретичної соціології та дисципліни «political science», для якої поки що немає усталеного перекладу, є однією з найважливіших умов процвітання консервативних практик. Слабкість університетів, для яких спокуса ринку стає непереборною, обмеження інтересу Академії наук до самих тільки точних і природничих дисциплін усе ще не дає підстав говорити про можливість серйозних зрушень у цьому вимірі розвитку. Показувати державцям та політикам інші способи мислення-діяння просто нікому. А шкода!

© Михайло Мінаков


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.