Доба перекладної непевности - 1.

23 Ноябрь, 2009 - 12:54 — Критик

«Ми живемо в добу перекладів», – пише Діна Хапаєва у книжці «Герцоґи республіки в добу перекладів: Гуманітарні науки і революція понять». Ця доба – не традиційні останні декілька сотень років, а саме 1990-ті й двотисячні роки. Якщо це не так, то чому ж переклад як «барометр куль­тури» показував однаковий «тиск» у Росії, країнах Східної Европи (на­приклад, в Угорщині) та у Франції? У країнах, які нещодавно звільнилися від комуністичної диктатури, бум перекладів останніх десятиліть по­яснюють посттоталітарним сценарієм. Але чому у Франції, країні, яка ніколи не знала поліційного контролю за дослідженнями, перекладацький бум також розпочався на початку дев’я­­ностих? Відтоді й дотепер кількість книжок, перекладених з інших мов на французьку, у два з половиною рази більша, ніж кількість перекладів із інших мов на російську та угорську. Вочевидь, перелік чинників перекладацького буму значно ширший, ніж саме тільки падіння комунізму. Чому російські й угорські науковці схильні завищувати кількість виданих перекладів, а французькі – занижувати? Чи не тому, що французи невдоволені якістю перекладів або вважають, що переклади не справляють належного впливу на французьке інтелектуальне життя? Чому французькі інтелектуали й далі скаржаться, що немає перекладів навіть класичних творів і що інтелектуальне відставання Франції триває? Між іншим, одна з французьких програм перекладів так і зветься: «Програма подолання відставання у перекладах із німецької мови». Однією ж із причин відставання є інтелектуальна замкнутість Франції в добу розквіту структуралізму в 1960–1970-х, на що також звертає увагу Хапаєва.
Для пошуку відповідей на ці та інші запитання Діна Хапаєва взяла інтерв’ю у провідних російських і французьких дослідників: Даніеля Андлєра, Франсуа Артоґа, Міхаіла Бойцова, Люка Болтанскі, Мішеля Вінока, Ерика Віню, Віктора Воронкова, Арона Ґурєвіча, Андрєя Зоріна, Сєрґея Козлова, Бернарда Конена, Іґоря Кона, Бруно Лятура, Олів’є Монжена, Ґлєба Морєва, Сєрґея Нєклюдова, П’єра Нори, Іріни Прохорової, Жака Ревеля, Льорана Тевено, Павла Уварова, Марка Феро, Мориса Емара, Алєксандра Еткінда.
Дослідниця ілюструє добу перекладів даними ретроспективного аналізу тематики перекладів у Росії, Угорщині та Франції. Візьмімо для прикладу Росію та її перекладацькі віхи. Бум перекладів історичної літератури (насамперед західних совєтологів) між 1989–1991 роками пов’язаний із суспільним зацікавленням радянською історією. Вибір соціяльно-економічної моделі розвитку 1992 року породив максимальну кількість перекладів економічної літератури. 1996 року триває хвиля історичних перекладів у контексті пострадянських спроб створити позитивну національну ідентичність на основі російської історії. 1990 року російською видали втричі більше перекладів із соціології, ніж попереднього, 1989 року – зростала зацікавленість в опитуваннях громадської думки, в російських університетах відкривали перші факультети соціології. Інший важливий чинник – віра в те, що об’єктивна соціологія, звільнена з тенет політичної цензури та марксистського догматизму, стане потужним засобом перетворення суспільства. Але вже в середині 1990-х ці сподівання розвіюються, соціологію починають сприймати прагматично як прикладну дисципліну, і 1994 року обсяг соціологічних перекладів, порівняно з 1992-м, зменшується майже втричі.
Угорщині властива не так тема-
тична, як мовна динаміка. Діна Хапаєва фіксує, що 1989 року зменшується частка перекладів із російської мови і зростає відсоток перекладів з англійської. 1993 року найпріоритетнішими стають переклади з інших европейських мов: німецької, французької, італійської. Наріжними чинниками є підготування до вступу до ЕС та зростання антиамериканських настроїв в угорському академічному середовищі.
Тематичними лідерами перекладів, як уважає Хапаєва, в Угорщині є історія, у Франції – філософія, в Росії – економіка. Натомість переклади в царині політології, філології, соціології та антропології в усіх трьох контекстах мають марґінальний статус.
Усі сподівалися, що перекладацький бум заповнить лакуни, які створила криза соціяльних наук останнього двадцятиліття. З одного боку, Хапаєва цитує Броделеві слова про те, що криза є перманентним станом соціяльних наук, а з другого – покликається на Олів’є Монжена:
Соціологія виснажилася, психоаналіз виснажився. Немає інновацій. Бурдьє завершив із Бурдьє, Турен завершив із Туреном, а інші соціологи всі самоуками взялися за філософію.

Дослідниця подає й інші означення кризи: «доба непевности», «епі­­стемологічна анархія», «епістемологічна криза», «криза науковости». В середині 1980-х традиційні методи дослідження суспільства – марксизм, психоаналіз, структуралізм – перестали бути переконливими. За П’єром Норою, крах «комунізму як системи та соціялізму як культури» ском­прометував не лише ті відповіді, що їх могли дати соціяльні науки, але й ті запитання, що їх вони могли поставити. Вичерпали себе функціоналістські парадигми, або, за Полем Рикером, «школа підозри», що ґрунтувалася на недовірі до раціональних мотивів поведінки та пояснювала розвиток суспільства всесильними «чинниками». Та жоден із нових підходів до до­слідження суспільства так і не став об’єднавчою парадигмою. Діна Хапаєва підтверджує це цитатою з Марка Феро, історика, члена редколеґії «Анналів»:

Відтак ті, хто претендує на те, щоб зрозуміти сучасний світ, поводяться, як павуки в слоїку. Вони гризуть одні одних через методологічні інструменти дисциплін, які неспроможні описувати ні тотальне, ні глобальне, а лише часткове, з огляду на свій обмежений метод. Звісно, це розчаровує, і суспільство почувається фрустрованим від такого аналізу.

Один із натхненників прагматичної парадигми, соціолог Льоран Тевено, вважає, що соціологія як дисципліна розпадається:
Вона в кризі через означування самої себе, особистости, дії та суб’єкта, і вона донині є досить відсталою... Так, у певному сенсі це кінець соціяльних наук. Але ми з Лятуром уважаємо, що соціяльні науки слід переробити. І ми не хочемо витрачати час на відповіді на найостанніші питання сучасности.

Даніель Андлєр, аналітичний філософ, що багато років перебував на посаді директора CREA, коментує цю ситуацію так:
Усі соціяльні науки перебувають у стані повного розпаду... Група, до якої я належу, вважає, що всім французьким соціяльним наукам місце на смітнику... Йдеться не лише про історію... Французькі соціяльні науки – антропологію, соціологію, лінґвістику, літературознавство, психологію та економіку – мої приятелі, аналітичні філософи, розглядають як континентальну хворобу... У соціяльних науках переважає низька якість роботи, погані звички у відборі й оцінюванні кадрів, в обміні інформацією... Все це слід подолати.

У кризовій ситуації французької та російської науки чимало дослідників наводять в інтерв’ю позитивні приклади «здорової спільноти» амери­канського кампуса, де люди змушені наштовхуватися одні на одних (Андрєй Зорін), а колеґи змушені читати одні одних завдяки процедурі оцінювання діяльности викладача (Бруно Лятур).
Назву книжки та її другого розділу – «Герцоґи республіки» – Діна Хапаєва добирає за П’єром Норою. Інтелектуали у Франції народжуються зі справою Дрейфуса, коли аристократія на початку III Республіки втрачає політичну владу, отже, інтелектуали – це вроджені герцоґи республіки. У сучасному суспільстві, як стверджують П’єр Нора та Мішель Вінок, інтелектуали вже втратили свою особливу позицію. Дослідниця, апелюючи до Вінока, наводить три типи сучасних французьких інтелектуалів. Перший – медіятичний «анонімний» інтелектуал. Анонімний, якщо погодитися, що немає особливої різниці між досягненнями інтелектуала та середньостатистичного громадянина. Висновок звідси той, що ми всі однаковою мірою є інтелектуалами. Другий тип інтелектуала – інтервенціоналіст – епігон інтелектуала-універсаліста, який марно прагне зіграти нині роль Сартра, Мальро чи Камю. Ідеться про активного учасника публічних дебатів без власної позиції, політичної чи соціяльної програми, а також без власних ориґінальних ідей. І, нарешті, третій тип – інтелектуал-спеціяліст, що його вигадав Фуко як антипода універсалістові. Цей дослідник-експерт бере участь в інтелектуальних дебатах, оскільки є знаним у своїй вузькій професіональній компетенції. Фуко наводить приклад Роберта Опенгеймера, а Вінок – Бурдьє. Ба більше, П’єр Нора та Мішель Вінок підважують саму потребу сучасного демократичного суспільства в інтелектуалах. Демократичне суспільство з розгалуженою мережею представницьких організацій та ЗМІ створює для кожного можливості висловитися, тож відпадає потреба делеґувати інтелектуалам як привілейованій групі право промовляти від імені інших. Хоча, звісно, медії профанують роль інтелектуалів, оскільки змушують їх звертатися до розпливчастого образу – масової авдиторії. Щоправда, П’єр Нора додає, що демократія перемогла лише формально і саме інтелектуали мають ґарантувати співіснування у суспільстві різних соціяльних і політичних груп.
Отже, попри все, експертиза суспільства триває. Науковці беруть участь і в технічній експертизі законопроєктів, і в суспільно важливих дебатах, на кшталт участи істориків у процесі над нацистськими злочинцями у Франції середини 1990-х та українських дискусій про законодавче визнання Голодомору як геноциду проти українського народу. Хоча Діна Хапаєва слушно шкодує з приводу того, що суспільство нав’язує експертові дослідницьку програму, а місце книжки посідає звіт про виконану роботу.

Однією з перешкод на шляху виходу соціяльних наук із кризи стає розпад ідентичности дослідника й інтелектуала. Не брак перекладів, не необізнаність із шедеврами іншого континенту, а радикальний злам уявлення про те, ким є дослідник та інтелектуал, яка його роль у суспільстві, перетворили пошук парадигм у марну справу, –пише Хапаєва і присвячує другу частину книжки глобальному переосмисленню соціяльного функціонування та структури знання. Дослідниця аналізує стратегії ремонту соціяльних наук у Франції – концепції нелюдей, предметів і парадоксів реалізму Бруно Лятура та Льорана Тевено, Олів’є Монжена та його ідею антропології як провідної гуманітарної науки, перехід від історії у стилі «Анналів» до анналів у прямому сенсі слова, політику об’єктивности, канікули мови тощо.
У третьому розділі книжки авторка також повертається до теми зради перекладів. Одномоментна поява величезної кількости перекладів була в Росії переважно ініціятивою видавців і стихією ринку, а не результатом пла­номірної діяльности університетів і академій. Як наслідок, нам бракує «осмислення перекладів» (Арон Ґурєвіч), маємо «голу появу» книжок без передмов і післямов, що допомогли би зрозуміти контекст їх написання. Швидке сприйняття текстів Гусерля та Дериди, Мерльо-Понті й Дельоза, Зимеля та Лякана, Гайдеґера й Лєвінаса як одночасних новинок та їх швидке всотування фактично не залишали часу відчути залежність цих текстів від якогось іншого культурного контексту, окрім Росії часів постперебудови.

Оскільки немає теоретичних рамок і навіть не виникає усвідомлення їх необхідности, то немає і акумуляції знань, як немає і засобів рефлексії, раціоналізації вітчизняного досвіду. Коротко кажучи, фахівці є, науки немає, хоч би скільки виходило посібників із сучасної західної філософії і хоч би яких гучних авторитетів перекладали, –цитує Хапаєва Льва Ґудкова та Боріса Дубіна.
Дослідниця скаржиться, що багато російських гуманітарів і надалі сприймають переклади ізольовано від інших форм міжнародного обміну: роботи за кордоном, особистого знайомства з представниками шкіл і на­прямів, яких перекладають і які допомагають перекладам функціонувати з більшою користю і віддачею. Вона повторює за Андрєєм Зоріним, літера­турознавцем і на час інтерв’ю професором РДГУ, про моду серед студентів на Гайдена Вайта, автора «Метаісторії». Книжка модна, оскільки є «свіжий» переклад цієї книжки російською мовою, але написано працю 30 років тому, і частина її тез уже встигла застаріти. Отже, із запізненням дізнаємося про вже застарілі тексти й думки, а це перетворює відставання у структурну особливість інтелектуального роз­витку країни, з одного боку, та в джерело конфліктів і брак взаєморозуміння в інтелектуальному середовищі – із другого.

©Ірина Кучма


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.