Доба перекладної непевности - 2.

23 Ноябрь, 2009 - 12:53 — Критик

Певно, кожен може пригадати з десяток шанованих професорів, які досі щиро сприймають постмодернізм і постструктуралізм як найсучасніші наукові течії, хоча насправді вони вже посіли почесне місце в минулому поряд зі структуралізмом.
Герметичність, відставання, брак – усе це однаковою мірою стосується і перекладів українською. Перекладні видання в Україні й надалі становлять мізерну частку щорічної книжкової продукції: 6% за назвами книжок та 9,4% за накладами (дані 2005 року за статистичним збірником «Друк Ук­раїни» Держтелерадіокому України та Книжкової палати). Для порівняння – в інших східноевропейських країнах самі тільки літературні переклади становлять половину літературних видань. Про який міжкультурний діялог може йтися? У нашій ситуації, окрім кризи соціяльних наук, маємо брак перекладів як таких, помножений на болісний перехід у перекладацькій справі від перекладу як сакрального націєтворчого чинника до перекладу як технологічного засобу, що надає можливість читати іншомовні твори рідною мовою. Найневиннішу критику тексту перекладу перекладачі сприймають як особисту образу, по-
множену на зазіхання на честь українського перекладацького цеху як такого.
Максим Стріха перефразовує Кулішевого Малахія: «український переклад мав в остаточному підсумку перетворити дядьків на націю» і називає свою книжку «Український художній переклад: між літературою і націєтворенням». Витоки перекладу традиційні – Княжа Русь і доба барока, мотивації зрозумілі – переклад як інструмент націєтворення (значно мен­­шою мірою він виконував інформаційну функцію). І далі, хронологічно, межа двох епох і переклад між народництвом і модернізмом, українське Святе Письмо і переклад як частина проєкту модернізації, переклад і пе­рекладачі «Розстріляного Відродження», український радянський і антирадянський переклади, кульмінаційна точка «націєтворчого» пере­кладацького проєкту.
Але ж нині націєтворчу функцію перекладу вичерпано. Після кризи 1990-х років триває поступове відродження перекладів у недержавних ви­давництвах (Видавництво Соломії Павличко «Основи», «Дух і Літера», «Критика», «Класика», «Літопис», «Фоліо», «Факт», «Юніверс», «Астро­лябія» тощо) та в журналі «Всесвіт», а також і в інших часописах, що дру­кують переклади. Розвиваються перекладознавчі дослідження, зростає кількість університетів, які готують перекладачів (нині їх уже близько 80, хоча якість вишколу досить різна). Позитивну роль відіграє підтримка пе­рекладів, яку надають іноземні держави для видання творів своєї на­ціональної класики українською мовою (програма Сковорода Посольства Франції в Україні, перекладацькі програми США та Великої Британії). Шкода, що Максим Стріха не згадує ФРН і Ґете-Інституту, які вже багато років поспіль підтримують переклади німецької літератури українською мовою, та про Інститут Книжки й Польське Посольство, що віддавна співпрацюють із українськими видавцями; ці ж організації щороку можна побачити на Львівському Форумі видавців.
Декілька сторінок книжки Максим Стріха присвятив світовій гу­манітаристиці в українських перекладах, що їх останніми роками почали надзвичайно активно видавати за підтримки міжнародних видавничих програм (наприклад, Міжнародного фонду «Відродження»). Щоправда, якість цих перекладів не завжди задовільна: позначається відсутність фахової наукової редактури. Саме тому зростає вага семінарів для пе­рекладачів – «Перекладацької майстерні» Марії Габлевич та «Лабораторії наукового перекладу» Молодіжного гуманітарного центру. Робота «Ла­бораторії наукового перекладу», зокрема, окреслила значні суперечності між вимогами художнього та наукового перекладу. Як пише Максим Стріха, у художньому перекладі провідне місце досі посідає вироблена ще за доби неокласиків концепція «вірного перекладу», тоді як науковий пере­клад схиляється до буквалізму, а надзвичайного значення в ньому на­бувають термінологічні конвенції. Шкода, що з-поміж наукових товариств лише Український філософський фонд послідовно працює над виробленням перекладацьких термінологічних конвенцій і перекладу взірців філософської думки українською мовою.
«Вірний переклад» почасти стає «невірним» у наших перекладах ху­дожньої літератури українською мовою. Найсвіжіший приклад – запекла дискусія про український переклад роману Орхана Памука «Сніг» (Хар-
ків, «Фоліо»), що кілька місяців точила-ся на шпальтах ЗМІ та на сторінках блоґів. Катерина Ботанова у статті «Книжка, якої не існує» («Дзеркало тижня», №3, 27.01–02.02.2007) вказує на низку перекладачевих помилок і називає український переклад мертвим. Хіба читачі не заслуговують більшої поваги з боку видавців? Може, тоді нарешті читати українською буде престижно – бо приємно, цікаво, якісно.
Перекладач книжки, Олесь Кульчинський, болісно реаґує на критику запитаннями: хто в цій країні знає українську мову? Хто критикує? І хто редаґує? Він констатує, що перекладачеві, хоч як це прикро, варто зазначити, що його працю таки видрукувано без «всевидющого ока» літе­ратурного редактора. І робить висновок, що це буде, звісно, наукою – розраховувати тільки на власні сили, що, втім, не ставить під сумнів уже згаданих запитань. Далі ж перекладач цілком у дусі народництва пише про те, що

в українській літературі, зокрема в перекладній, складається мовний дискурс панічного страху перед живим українським мовленням, який формує своєрідну рафіновану мову, подекуди з надмірними ухилами до правопису 28-ого року, подекуди з претензією на якусь «вишуканість» чи «самозвеличення», подекуди ж навпаки – з максимальним сленґовим ухилом, але в кожному разі – мову заздалегідь знешкоджену як від «страшних русизмів», так і «класики», як від неординарних конструкцій, так і – як би це не було банально сказано – вербального розмаїття безпосереднього носія мови, самого народу.

Висновок – «наша загальна лінґвістична зашореність, як письменників, перекладачів, так і редакторів з критиками».
Віктор Шовкун публікує на сайті «Всесвіту» репліку на захист пере­кладача: «розгромний патос статті пані Ботанової мені зовсім незрозумілий», «звичайно, Олесь Кульчинський ще дуже молодий перекладач і критикувати його треба, але не так», «бо за своє досить довге професійне життя я бачив дуже багато перекладів, які були значно гіршими, аніж переклад Олеся Кульчинського, і чимало критичних статей (чи рецензій?), в яких було набагато більше логіки і набагато менше бажання похизуватися своїм умінням говорити про все на світі», право на критику дає досконале знання іноземних мов (як своїх рідних), низка власних якісних перекладів (обов’язково з тих мов, якими написано книжки, на які зараз пишуться рецензії).
У свідки запрошують Ірину Дригу, тюрколога, наукового працівника Інституту сходознавства НАНУ, кандидата філологічних наук. Висновки розлогої рецензії – «переклад є», «текст залишився Памуковим, і став українським», «мету перекладу досягли», переклад адекватний. А Іван Андрусяк свідчить про зворотнє – неукраїнськість тексту.
У ролі рефері виступає Дмитро Дроздовський («“Сніг”... Є! А де ж полеміка?») – «критика – не турецький базар», «і перекладач і критик мають право на помилку», «навіть у перекладах майстрів не потрібно будувати обори для святих корів», «треба вдивлятися, приймати добрі конструкції, не погоджуватися з перекладацькими поразками», «так формується сильний реципієнт тексту, здатний осмислено читати переклад рідною мовою, перетворюючи процес читання на творчу лабораторію».
Поки що дискусія завмерла на «Кайдашевій сім’ї» Катерини Ботанової (у тому таки «Дзеркалі тижня»):

жанр гнівної відповіді на книжкову рецензію є дещо абсурдним, за­губленим у часі дітищем радянських «обурених листів читачів до редакції», але він спонукає до формулювання доволі гострих питань і в такий непрямий і неоковирний спосіб розпочинає ширшу дискусію, а це вже давно на часі – про стан перекладів і перекладної літератури в Україні.

Ці запитання найперше такі: для кого твориться перекладна література і хто її потенційний читач? Що має змусити цього читача зацікавитися пев­ною книжкою й обрати саме її з-поміж десятків, а то й сотень найменувань і яскравих обкладинок? Яка роль у подальшому житті книжки власне перекладача і яка його відповідальність? Хто такий книжковий критик і навіщо він узагалі потрібен? І, врешті-решт, одвічно-риторичне: як зробити україномовний продукт – український переклад – популярним і конкурентоспроможним? Ніхто не знімав із видавця відповідальности за належне підготування книжки до друку. Не менше відповідальности має і перекладач. Критик – «читач читачів»,

збільшувальне скло, через яке і читач, і перекладач (і видавець) можуть побачити огріхи й недоречності тексту і його ж родзинки і діяманти; путівник, який провадить читача у світ невідомого (чи не дуже відомого) йому автора, тексту, традиції, літературної ситуації і допомагає зорієнтуватись у чималому книжковому асортименті.

І як поєднати такі відповідальності й ставлення до перекладу як до «гри, феномену на перехресті культур, особливої форми людської діяльности, яка народилася, принаймні такою, якою її знає (західний) сучасний світ, на руїнах вавилонської притчі, щоби будувати містки розмови і порозуміння», про які пише Тимофій Гаврилів у монографії «Текст між культурами. Пе­рекладознавчі студії»? І що робити з демонічністю ролі перекладачів, «спричиненою усвідомленням того, що насамперед вони – й набагато меншою мірою кабінетні студії з тієї чи тієї літератури, неможливі без знан­ня відповідної мови, – формують канон літератури-джерела у цільовій літературі», йдеться саме про «перекладний» канон, який творить образ іншої літератури.
Читачам пропонують згадати Стефана Цвайґа, який не ввійшов ув ав­стрійський академічний канон, але потрапив до нашого канону австрійської літератури. Про Ериха Марію Ремарка, який міцно вписаний в український канон, але випадає з німецького. Про французький канон, який ушановує Гюґо-поета, і про український, у якому Гюґо постає автором романів.
На думку Тимофія Гавриліва, в український канон австрійської літератури автоматично потрапляють автори рейтинґових книжок і, потрапивши, затримуються. Натомість ув австрійському каноні австрійської літератури бестселери довго не живуть, а між канонізованими авторами і рейтинґами продажів часто бувають розбіжності, як у випадку Музиля, Бернгарда, Гандке та Єлінек. Інший чинник втрапляння австрійських авторів до українського канону не менш очевидний – Буковина і її німецькомовні автори. Їх ми перекладаємо для повноти і багатства нашої культури. Тимофій Гаврилів пропонує список австрійських письменників, які вже ввійшли в наш канон австрійської літератури на засадах довільности: Томас Бернгард і Роберт Шнайдер, Інґеборґ Бахман і Стефан Цвайґ, Йозеф Рот і Артур Шнітцлєр, Лєопольд фон Захер-Мазох і Манфред Хобот, Манес Шпербер і Ґеорґ Дроздовскі, Пауль Целян і Ґреґор фон Рецорі, Кристоф Райнсмайр і Петер Гандке, Петер Пауль Віплінґер і Карл Любомірскі, Роберт Музиль і Франц Кафка. Є вже Йоган Непомук Нестрой. Зате не дораховуємося драматурга Франца Ґрильпарцера та прозаїка Адальберта Штифтера. Є вже Еліас Канеті... Зате немає ні Германа Броха, ні Гайміто фон Додерера. Немає найважливішого тексту австрійської літератури XX століття: роману Роберта Музиля «Der Mann ohne Eigenschaften» («Чоловік без властивостей»). (Сподіваймося, що невдовзі буде: над перекладом Музиля працює Юрко Прохасько. – Ред.)
Висока вартість ліцензій на переклади, значні витрати на оплату праці перекладачів та брак фахівців перешкоджають українським видавцям робити значні інвестиції в перекладні видання. Отож видання перекладної наукової літератури й надалі залишається марґінальним зацікавленням. Щойно з’являється можливість зосередитися на перекладах художньої літератури, видавці воліють скористатися з цієї нагоди і не морочитися з перекладами наукової. Хоча, як бачимо, і з художніми перекладами клопоту не менше. Можемо спробувати вважати невелику частку перекладів із-поміж українських книжок хворобою росту. Окрім інших чинників, тут згаданих.

©Ірина Кучма


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.