Критика мови - 1.

23 Ноябрь, 2009 - 11:30 — Критик

Галицької української мови нема. Її вже нема. Її вже нема саме як мови, як цілости, як хай просторово невеличкого, але колись зв’язного мовного світу. Світу, що мав руки і ноги і, як кожен світ, купу своїх недоладностей і принад. Як світу, що знав і годен був пояснити свої внутрішні пов’язання, свої власні обставини. Що від нього залишилося? Кількасот – здається, я дуже перебільшую – слівець, може, з кількадесят характерних зворотів, дрібка особливостей у синтаксисі, кілька тузинів трохи інших наголосів. Про вимову й інтонації навіть не згадую. Якісь примовки, розрізнені стро­фи пісеньок, жменька чудом уцілілих ідіом. Ось загалом і все. У цьому сенсі нема і самої Галичини. У різних інших сенсах вона є.
Галицької української мови до того ж постійно меншає. Колишній ма­теричок, хай крихітний, далі й далі розмиває, води життя і смерти забирають йому ґрунт, а той десь безслідно розчиняється в алювіяльних потоках. Зникають слова, кожне наступне покоління галицьких українців знає дедалі менше способів їх сполучати. Школа, русифікація і медії наносять інші слова, інші вирази на місце давніх. Найприкріше, однак, коли на попереднє місце не приходить нічого, коли місце стає таким порожнім, що ми поступово забуваємо, що воно взагалі було колись місцем. Колишні місця стають не-місцями, порожнечами. Колишні носії перестають носити, і тому вже не носії. Носії, які скидають із себе ношу, залишають її в дорозі, забувають у потягах, перестають бути носіями. Або беруться носити щось інше. Потяги тим часом разом із покинутими речами їдуть на брухт, застигають на вічно бічних торах, іржавіють у глухих кутах, нидіють у забутих депо.
Я знав ще кількох людей, для яких галицька українська мова була їхньою, цілою. Вони не мали до неї жодної дистанції, бо були нею. Я знав їх, бо ще застав. Найстарші люди, яких я пам’ятаю з дитинства, були річники 1870-ті. Одиниці. Більше було народжених між 1895 і 1909. То були рідні, знайомі дому, знайомі знайомих дому, незнайомі, але впізнавані, а тому у свій спосіб рідні. Від них я цієї мови навчився. Тепер уже мертвої. Якби я захотів, я знову став би носієм мертвої мови. Якби я доклав невеличких зусиль, і так кілька днів, може, з тиждень, я знову заговорив би цілістю тієї мови. Пригадав би собі. Але з ким би я мав нею говорити? Скільки залишилося людей, здатних її зрозуміти, не конче відповідати? Через те я чуюся атавізмом замолоду. Уламком світу, якого вже нема, змушеним жити в цілком іншому світі. Це не конче завжди приємне відчуття. Воно неприємне подвійно: і того світу шкода, і не дуже хочеться бути вовкулакою в цьому. Молодим і вічно вчорашнім. Паладином відійшлого і джурою того, що не вернеш. Дедалі частіше трапляється, що галичани, не обов’язково юні чи навіть просто молоді, не розуміють окремих моїх слів: риж, сос, зупа, лазничка, клямка, ринка, мешти, накаслик. А це ж лише найпростіші, найуживаніші. Як могло так швидко все змінитися? Чи, може, той світ був уже приречений, коли я в ньому виростав, а я просто цього не помічав і думав, що він здоровий і надійний.
Тому навіть не намагатимуся вдавати, буцімто я якийсь нейтральний, бо це марна справа. Все це шито надто білими нитками. Бо зрозуміло, що безнадійно заанґажований, емоційно, і ці емоції переважно мають меланхолійне забарвлення. Я прив’язаний до тієї мови, бо любив тих людей. Я прив’язаний до тих людей, бо дуже багато чого їм завдячую. Я прив’язаний до того світу, бо він був світом мого дитинства. Мені шкода того світу, і, якби була моя воля, я би його повернув. Отакі справи.
Втім, сподіваюся, що мої емоційні залежності не завадять мені подати кілька арґументів, які виходять поза межі сентиментального і видаються мені навіть доволі тверезими – не знаю, може, це самоомана. Йдеться про статус і майбутнє тих решток мертвої галицької української мови, які ще збереглися. Головне питання, про яке мені тут ідеться, – їхнє право претендувати на належність до високої мовної норми, до сучасної літературної мови, хай би чим вона була.
Те, що справа пекуча, відчуваю на собі цілий час (постійно). Бо коли хтось, як я, є галичанином, який ще застав трохи того мовного світу, і бе­реться за художній переклад, і якщо він не є віртуозом самоцензури і ґросмайстром самообмежень, то просто-таки приречений наразитися на цей конфлікт. Він є тоді лише справою часу, радше скорого, ніж пізнішого. Конфлікт між власним мовним чуттям, ідіоматичною інтуїцією, першим відрухом – і вимогами «норми», втіленими в переважно фахових україністах, які ці переклади вичитують і правлять, читають і оцінюють. Урешті-решт, це конфлікт лояльностей, так добре здавна відомий галичанам: до свого і свого українського. І це має наслідки для цілої української мови. І про це йтиметься далі.
Мені зовсім не розходиться на тому, щоби навіть намагатися порятувати цю мову в її цілості. Таке було б не тільки блюзнірством, але й просто-таки комедією. Це було би сміховинно і жалюгідно водночас. Так, мовби виставляти на посміховисько трупа. Або себе, бо не вміє відрізнити трупа від живого. Приволокти зі собою до театру трупа, посадити коло себе в партері й оглядати виставу, ніби нігди ніц.
...Я знав ще кількох людей, для яких вона була «мовою», їхньою мовою. Така мова була відбитком цілого життєвого світу, який без вороття канув. Звісно, сьогодні відтворення такої цілости може бути саме тим, що і є ме­тою відтворення: наслідуванням, пародією, стилізацією, засобом створення колориту, літературної характеристики тощо.
Але є власне ці рештки, і те, що вони є, не випадково. Бо вони перетривали в усіх цих перипетіях, а отже, виявили свою стійкість, може, навіть придатність. Для чого вони могли би нам придатися? Для різного: для створення локального колориту, досягнення архаїчного ефекту, істо­ричного маркування, врешті-решт ефекту комічного. Не так уже й мало. Але й не так оптимістично, бо всі ці ефекти є спецефектами, маркованими стилістично, не нейтральними, а так чи овак реґламентованими, пороз­ставлюваними в свої ніші, звідки їм начебто зась. Необхідними для красного письменства і красного перекладацтва, але нездатні до самостійного життя. А перекладацтво, до речі, принаймні не меншою мірою, є способом творення власної мови, ніж привласнення власній літературі творів чужих літератур.
Тому не про спецефекти мені йдеться. А йдеться про можливість або неможливість мерехтіння, несподіваних спалахів, неочікуваних освітлень, зненацьких підсвітлень. Про ефекти не калькульовані й далеко не лялькові, а живі та спонтанні, про невичерпність, непередбачуваність. Мова ось про що: що робити з отими мовними уламками колишнього життєвого світу? Чи слід їх аж так уже невблаганно і суворо приборкувати, не випускаючи поза лінію згори визначеного місця, яке належить знати? Чи впустити їх до літературної норми і подивитися, що з того буде. Може, світ не завалиться, не сплюндрується мова, не затруїться діжка меду ложкою дьогтю. Може, не відсахнуться великоукраїнці від цих покручів, не спантеличаться остаточно, безтямні, що воно таке. Може, не кинуться неофіти українства, тільки-но вже ладні безповоротно перейти на нову культурну ідентичність, назад у табір перекинчиків. Це лише частина добре впізнаваних арґументів із каталогу адептів суворої норми.
Ідеться про нові смаки, нові аромати, нові страви. Про кулінарні екс­перименти, змішування і зіштовхування різних реґіональних кухонних традицій. Словом, про додаткові свободи і додаткові від них приємності. Зрештою, і пихата колись консервативна haute cousine від якогось часу з власної волі відкинула свою замкненість і тепер не цурається надихатися прерізним селянським їдлом. Гурмани від того лише виграють, а висока кухня ніде не поділася. Ясна річ, усе залежить від кухаря: від вправности, такту, чуття, смаку. Спартачити можна навіть найліпші складники. В тому числі й залишаючись у межах суворих приписів високої кухні. Усе залежить від кухаря, а не від книжки з рецептами.

©Юрко Прохасько


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.