Від Думи до Думи. Частина 3.

30 Декабрь, 2009 - 17:47 — Критик

На шляху до суперпрезиденталізму

Ухвалення 12 грудня 1993 року посткомуністичної конституції поклало край совєтському ладові конституційно, а відтак і термінологічно. На місце двоповерхового парламенту перехідного періоду прийшов двопалатний парламент: Державна Дума і Рада Федерації, представництво суб’єктів федерації, яких натепер у Росії є 89; обидві палати разом називаються Фе­деральними зборами.
За буквою закону, Росія отрима-ла напівпрезидентську систему, але в конституційній реальності вона щонайпізніше наприкінці 1990-х
перетворилася на систему суперпрезидентську. Однак Дума аж ніяк не безвладна. Поряд з очевидним правом вести законодавчу діяльність чи то з власної ініціятиви, чи з ініціятиви інших конституційних органів, вона має завдання ухвалювати бюджет. Дума затверджує запропонованого президентом голову уряду, але не міністрів. Вона може відхилити пре­зидентову кандидатуру на посаду голови уряду, а за певних обставин – ви­словити урядові недовіру. Але це для неї – ризикований крок: президент може розпустити парламент і призначити дочасні вибори. На практиці до цього після 1993 року жодного разу не доходило, бо депутати цінують свій статус і знають, що нові вибори – доволі ризикована справа.
Від 1993 року російські президенти систематично зміцнювали виконавчу гілку (особливо президентську вертикаль) коштом законодавчої. Це відбувалося завдяки можливості широко тлумачити конституцію, а пізніше, за Путіна, – і в обхід конституції. На федеральному рівні було створено ад­міністрацію президента і Раду національної безпеки – два потужні апарати, які утворили щось на кшталт «надуряду». Парламентом дедалі більше керують з адміністрації президента. У певному розумінні адміністрація пре­зидента виконує функції, що їх у комуністичні часи виконував апарат ЦК.
Загалом таке зосередження державної влади відновлює російську «нормальність», що мало не загубилася серед розгойданости перехідного періоду. Після розпаду Совєтського Союзу дехто побоювався розвалу і Російської Федерації. Тож здавалося, що лише перевірена часом концентрація влади в руках одного керівника держави може стримати стихійну федералізацію та запобігти очевидному втрачанню влади з боку центральних органів.
Проте сильна президентська влада не була лише відповіддю на моментальний виклик у «час безладу» («смути»); вона також відповідала політичній культурі Московської та Російської держави від пізнього Середньовіччя. Створення сильного центру влади і, відповідно, слабких проміжних ланок стало для російської держави водночас і великим здобутком, і проблемою. Саме цим вона відрізнялася від за­гальноевропейської нормальности. І цар, і імператор, і генеральний сек­ретар КПСС, так само, як у певному розумінні й президент, стоять поза суспільством і над політичними суперечками та бійками за владу. Тож у сучасній публіцистиці багато хто говорить про «сакральний характер» президентської влади. Тому видається цілком закономірним, що Путін не брав участи в передвиборній боротьбі за своє повторне обрання 2004 року і що російський президент не був членом жодної політичної партії. Посаду та функцію автократора вважають чимось вищим і недоторканним. Участь очільника держави в системі «стримання і противаги» суперечила б історичній пам’яті; він стоїть радше над цією системою. Можливо, він і розділяє гілки влади в державі, однак сам не є їх частиною.
Тому російський політолог Оксана Ґаман-Ґолутвіна говорить про чет­­верту владу в Росії. «Поряд із трьома традиційними гілками влади (і над ними) передбачено четверту – верховну – владу, персоніфіковану в фігурі керівника держави». На думку деяких російських аналітиків, конституція 1993 року суттєво не відрізняється в цьому центральному пункті від «Основних державних законів Російської імперії» від 23 квітня 1906 року, де монарха названо «найвищою самодержною владою». Але конституція 1993 року фактично ставить президента над і поза парламентом, урядом і судочинством.
Історик Юрій Півоваров убачає в самодержавній владі, що «править поза системою розподілу влади», самостійний, специфічно російський внесок до сучасного конституційного процесу. Великою мірою саме через це після краху комунізму в Росії не вдалося здійснити переходу до демократії. Всі автори великих проєктів конституції від Міхаіла Спєранського («Вступ до укладу державних законів», 1809) спиралися на те, що над трьома гілками влади має бути один керманич держави. У цій традиції – попри певну адаптацію до умов кінця XX століття – витримана й конституція 1993 року. «Влада президента величезна. Він не “вписаний” у розподіл влад, а розташований над ними (у цьому сенсі – римейк царської влади)». Тому хибним є доволі поширений погляд, буцімто за взірець для конституції 1993 року правила конституція Французької Республіки. Тут радше відтворено самостійну російську традицію, яка сягає ще часів Сперанського. Панівна роль керівника держави щодо парламенту – ось що відрізняє російський парламентаризм від европейської норми і відводить йому особливу роль у минулому та в сучасності.
Це особливо вражає на тлі розвитку України, де, внаслідок конституційної реформи, що набула чинности на початку 2006 року, країною керує передусім парламент. Верховна Рада призначає і звільняє прем’єра та міністрів, і президент пропонує парламентові для затвердження лише кандидатури міністра оборони та міністра закордонних справ. Порівняно з цим Дума має дуже скромну роль у формуванні уряду. Вона тільки затверджує кандидатів на посаду прем’єр-міністра, яких пропонує президент. Дума не бере участи в призначенні міністрів, а міністри не підзвітні парламентові. У той час, як в Україні після конституційної реформи парламентська фракція більшости формує уряд і розпускає його, відносини більшости в Думі не мають жодного впливу на формування уряду. Конституція цього й не вимагає. Ні голови урядів, ні міністри майже ніколи (за деякими винятками) не були членами парламенту чи представлених у ньому політичних партій. Російські уряди були президентськими кабінетами. До 1999 року уряди не мали стабільних більшостей у Думі й не потребували їх, їм вистачало ситуативних більшостей. Структурованої парламентської опозиції теж практично не існувало. Однак після 1999 року, за правління президента Путіна, уряд мав свою більшість у Думі, про що далі докладніше.

©  Ґергард Зимон


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.