Від Думи до Думи. Частина 4.

30 Декабрь, 2009 - 17:43 — Критик

Поразка парламентаризму

Розвиток парламентських процедур і співдії між виконавчою та законодавчою владою вимагає часу, тому можна було сподіватися, що з роками парламент перетвориться на самостійний суб’єкт і виконуватиме свою роль як орган, що контролює виконавчу владу. Насправді ж сталося навпаки: від 1999 року Дума щораз більше втрачала своє значення як самостійний чинник політики і врешті обернулась у покірний інструмент політики президента. Якщо в Єльцинову еру парламент постійно залишався непередбачуваним чинником, то Путінові вдалося створити собі таку Думу, на співпрацю з якою він може покластися на всі сто відсотків. Демократична система інституцій розвивалась у зворотному напрямку.
Для цього є низка причин. Важливою причиною була відсутність сильних, дієздатних політичних партій, що пов’язали би парламент і суспільство. Натомість консолідувалися так звані «партії влади», що їх створила виконавча влада, і залишилися залежною від неї. Без незалежних від виконавчої влади політичних партій не міг сформуватися незалежний і самостійний парламент.
До кінця 1990-х партією із найбільшою підтримкою в суспільстві залишалася перезаснована 1993 року «Комуністична партія Російської Фе­дерації» та її союзники. Вона в жоден спосіб не сприяла поширенню демократичної свідомости в суспільстві. Лідер партії Ґеннадій Зюґанов у промові з нагоди п’ятнадцятої річниці серпневого путчу 1991 року, заявив, що, якби цей путч відбувався нині, він «найенергійніше підтримав би ҐКЧП, заарештував Ґорбачова та Єльцина як зрадників <...> і потім віддав би їх під трибунал». Мала втіха, що КПРФ від часу парламентських виборів 1999 року постійно й неухильно втрачає виборців і 2003 року отримала лише 12,6% голосів.
Ліберальні й демократичні партії, як-от «Яблуко» і «Союз правих сил», ніколи не отримували понад 10% голосів, а на виборах 2003 року зазнали поразки, не подолавши п’ятивідсоткового бар’єру, тож відтоді вони більше не представлені в парламенті. Причини цього різні: посилена дискримінація демократичних партій через керовані медії, брак усвідомлення необхідности демократичної альтернативи в суспільстві й нездатність демократичних партій до спільних дій та формулювання привабливих політичних альтернатив.
До цього додається ще дещо: політичні партії мають надзвичайно погану репутацію. Проведене близько 2000 року міжнародне порівняльне дослідження World Values Survey показало, що за цим показником вони опинилися на останньому місці серед громадських інституцій: їм довіряє лише 5% населення. Значна кількість партій – а в 1990-х роках їх існувало кількасот – перебувала у зворотно пропорційній залежності до їх значення. Політики теж дискредитували партії. Єльцин не захотів ні вступити до котроїсь із них, ані навіть явно підтримати. Це стосувалося і «його» партії «Демократичний вибір Росії», що була Єльциновою найважливішою опорою в парламенті та суспільстві. Упередження та несприйняття по­літичних партій виявилися також у тому, що в 1990-х роках отримання посади у виконавчій владі часто було пов’язано з виходом із партії. До 2003 року членство в партії та посада в уряді були несумісні. Пропонуючи в березні 1998 року на посаду прем’єр-міністра Сєрґея Кірілєнка, Єльцин наводив як арґумент на його користь те, що той не має жодних «зв’язків із будь-якими партіями чи рухами». А прем’єр-міністр Сєрґей Стєпашин у серпні 1999 року сказав в інтерв’ю, що не симпатизує жодній партії. «Стати на бік котроїсь партії суперечить посаді, яку я обіймаю».
Це зневажливе ставлення до політичних партій мало далекосяжні наслідки для парламентаризму та демократії. Замість демократичних пар­тій, що представляли би суспільні інтереси, сформувалися «партії влади», які захищають інтереси апаратів і корпорацій. Від 1993 року на місці владних партій у парламенті були одна чи декілька «партій влади». Це створені за розпорядженнями згори, здебільшого з адміністрації президента, політичні угруповання, що лобіюють відповідний уряд і президента. Отже, «партія влади» – це організація урядовців, пред­ставників корпоративних інтересів, яку вибудовують політтехнологи, щоб перемогти на виборах і створити ілюзію, нібито влада має підтримку в суспільстві. За Єльцинового правління «партії влади» постійно були в Думі в меншості, що створювало постійне джерело напружених стосунків між парламентом і президентом.
Позаяк «партія влади» є «продовженою рукою» відповідного президента чи його уряду, вона стоїть і падає разом із ним. «Демократичний вибір Росії» на чолі з Єґором Ґайдаром на виборах у грудні 1993 року здобув у парламенті 17,1% місць. Проте його разом із командою дуже швидко витіснили з уряду, й у грудні 1995 року партія здобула на парламентських виборах лише 4,4% голосів, після чого саморозпустилася і сформувалася наново вже як опозиційна партія «Союз правих сил». Другою «партією влади» в першій Думі 1993–1995 років була «Партія єдности і злагоди», яка 1993 року здобула 6,8%, але потім не брала участи у виборах. Для прем’єр-міністра Черномирдіна було створено власну «партію влади» – «Наш дім – Росія», що на виборах до Думи 1995 року отримала 12% голосів, але 1999 року не подолала п’ятивідсоткового бар’єру і зникла з політичного обрію.
На цьому тлі історія «партії влади» від 1999 року, тобто від приходу до влади Путіна, виглядає дуже успішною. За декілька тижнів перед парламентськими виборами в грудні 1999 року президентська адміністрація створила нову партію «Єдність/Ведмідь», яку підтримували сильний адмінресурс і потужна кампанія в медіях. Водночас Кремль подбав, щоби численні губернатори, які перед тим були в партії «Вітчизна/Вся Росія», перейшли до «Єдности» і посприяли перемозі цієї нової партії у своїх реґіонах. Наприкінці листопада тодішній прем’єр-міністр Путін підтвердив свою близькість до «Єдности», не вступаючи до неї. Так стало зрозуміло, що «Єдність» було задумано як нову партію влади; вже влітку 1999 року Єльцин призначив Путіна своїм наступником.
Однак владна бюрократія спершу була проти: мер Москви Юрій Лужков і прем’єр-міністр у відставці Євґеній Прімаков очолили політичний рух «Вітчизна/Вся Росія», який мав потужну базу серед реґіональних еліт і прагнув зміни влади в Кремлі, тобто хотів привести на посаду власного президента, а не призначеного Єльциним кандидата. На виборах до Думи в грудні 1999 року «Єдність» отримала 16,6% голосів, а «Вітчизна/Вся Росія» – 15%. Але щойно в березні 2000 року президентом було обрано Путіна, як обидві, перед тим начебто на смерть ворожі партії, почали змагатися в Думі за те, хто з них найлояльніший до нового президента. Лілія Шевцова коментує це так:

Ні Лужков, ні Прімаков, ні їхні прибічники не хочуть, щоб їх сприймали як опозицію. Російська бюрократія ніколи не була в опозиції до центру влади. Ба більше, багато росіян навіть не могли уявити, що владний клас розіб’ється на дві частини, які змінюватимуть одна одну при владі.

У результаті ці дві партії організаційно об’єдналися, створивши партію «Єдина Росія», яка стала найпотужнішою силою в третій Думі (1999–2003). У четвертій Думі (2003–2007) вона ще більше зміцнила позиції, здобувши на виборах у грудні 2003 року вже майже 50% місць, а через приєднання більшости «незалежних» депутатів фракція зросла до понад двох третин членів парламенту. Після втрати двох ліберально-демократичних опозиційних партій і скорочення фракції КПРФ Дума стала на шлях пе­ретворення на однопартійний парламент.
За десять років після розв’язаного військовими засобами кривавого конф­лікту між парламентом і президентом Дума перетворилася на легко керований інструмент адміністрації президента, втративши самостійність. Цього було досягнуто тотальними маніпулюваннями на виборах із відповідним застосуванням політтехнологій, однак, окрім цього, це є наслідком браку розуміння демократії у виборців і обранців. 2003 року на виборах до Думи перемогли партії, створені за розпорядженнями «згори», з російсько-національною та пропутінською орієнтацією, і програли партії, які не мали державної підтримки або мали її обмаль.
Зміщення ваги між парламентом і президентом відбилося й у законодавчій діяльності. У 1996–1997 роках Дума ухвалила 35% проєктів законів, які запропонував президент, 1999 року їх було вже 60%, а від 2000 року – майже 100%. А от із законодавчих ініціятив Думи завершуються ухваленням закону не більше ніж 20–30%.
Які соціяльні та фахові групи представлені серед депутатів Думи найпотужніше? Приблизно половина депутатів є вихідцями з державного сектору. Частка військових зросла від 3,9% 1993 року до 11% 2003-го, тобто майже втричі. Однак особливо вражає зростання в парламенті кіль­кости представників бізнесу. Їх частка зросла від 28,8% депутатів у 1993 році до 44,4% у 2003-му. І то йдеться передовсім про представників великої промисловости. Склад Думи значною мірою визначають економічні лобістські групи. Вони представлені в усіх партіях і угрупованнях, але особливо інтенсивно поповнюють лави «партії влади». Сам тільки «Ґазпром» 1999 року «делеґував» до Думи 70 депутатів, атомна промисловість – 10; загалом понад 100 депутатів третьої Думи (із-поміж 450) були лобістами енергетичних галузей: нафтової та газової. Отже, в Думі теж відображено тісне переплетіння, ба ідентичність політики й економіки – типове явище для виконавчої влади в Росії, де стратегічними концернами керують члени уряду.
Щоправда, в інших країнах серед парламентарів теж трапляються пред­ставники економіки, але за цим показником Росія не має собі рівних. У Думі 1906–1917 років було представлено не так багато лобістів бізнесу. Потужне представництво великої промисловости й фінансової економіки має тяглість і в реґіональних парламентах: у суб’єктах федерації від однієї до двох третин депутатів парламентів представляють економіку. Тісне переплетення великого бізнесу і з законодавчою, і з виконавчою владою свідчить про традиційне зосередження влади та відсутність розділення гілок влади. Звідси не виходить жодних імпульсів для розвитку демократії, тим паче, що лобістська діяльність тут абсолютно непрозора.
Керована з адміністрації президента Дума є загалом дієвим пар­ламентом. За кожен виборчий період вона ухвалила сотні законів, серед них – численні кодифікації принципового характеру, як-от новий ци­вільний кодекс, кримінальний кодекс, новий процесуальний кодекс. Кількість президентських декретів, які до середини 1990-х років були вирішальними нормативними актами, значно скоротилася; тож винайдений раніше термін «указократія» вже застарів.
Рейтинґ Думи знизився серед громадськости так само, як і її неза­лежність та здатність самостійно діяти поряд із президентом та урядом. Перші засідання з’їздів народних депутатів Союзу та РСФСР 1989 і 1990 років були потужними громадськими подіями; мільйони людей спостерігали наживо по телебаченню, як демократичні депутати, хоч и становлячи меншість, демонтують совєтський режим. За їхнім закликом на демонстрації виходили сотні тисяч людей; здавалося, приречене на мовчанку суспільство прокинулося, щоб установити у своїй країні демократію. Але вже до розстрілу «Білого дому» в жовтні 1993-го байдуже поставилися навіть москвичі, а в провінції взагалі ніхто й не ворухнувся. Відтоді так і не вдалося донести до людей значення парламентаризму і необхідних для його формування політичних партій.
Довіра людей до парламенту є низькою. З опитаних у рамках World Values Survey близько 2000 року тільки 10% стверджували, що довіряють парламентові; церкві тим часом довіряв 41%, армії – 31%. Найвищий капітал довіри мав Путін: йому висловили довіру 47% опитаних. Інші опитування засвідчують іще вищі результати на користь президента. Такі цифри доводять, що президентський устрій має в суспільстві тривкий фундамент.
У добу Путіна російська політика змирилася з тим, що Дума стала легко керованим інструментом виконавчої влади. Низка «реформ» забезпечила стабільність цього стану й на майбутнє. Щойно прийшовши до влади, Путін заходився зміцнювати вертикаль влади, а це означало передусім централізацію та приборкання прагнень реґіонів до автономії. Найпомітнішою жертвою стала Рада Федерації, друга палата парламенту. Від 1995–1996 років тут засідали губернатори областей і президенти національних республік, а також голови парламентів суб’єктів федерації. Від 1997 року Рада Федерації поступово стала «важливим елементом “стримування й рівноваги” у політичному режимі країни». Вона не тільки не раз долала Єльцинове вето на закони, але й дедалі більше пе­ретворювалася на платформу, де могутні керівники реґіонів, як-от московський мер Лужков чи татарський президент Мінтимер Шаймієв, вели свою політику, що виходила далеко за межі місцевих інтересів.
Виникнення самостійного центру влади, де артикульовано чимраз більшу самосвідомість реґіонів, мабуть, і стало суттєвою спонукою скоротити повноваження Ради Федерації. Закон від 5 серпня 2000 року змінив її склад: замість голів виконавчих і законодавчих органів реґіонів до неї тепер входять делеґовані від них постійні представники. Отже, друга палата стала своєрідним з’їздом делеґатів і, відтак, втратила силу й авторитет, щоби виступати проти президентської вертикалі влади як самостійний суб’єкт. До того ж більшість нових членів Ради Федерації була з Москви. Понад половина депутатів не мали жодного стосунку до реґіонів, що їх вони представляли. Це були працівники різноманітних апаратів, наприклад, адміністрації президента, бізнесмени чи політики, які отримали посади в апараті. Додатковий, бажаний для адміністрації президента побічний ефект такого позбавлення влади Ради Федерації полягав у тому, що внаслідок нього губернатори втратили свій пар­ламентський імунітет.
Завданням подальших «реформ» було забезпечити в Думі більшість для «партії влади». Вагомим внеском до цього стало й доповнення до Закону про партії від 20 грудня 2004 року. Нові положення стабілізували чинну партійну систему і встановили низку вимог, призначених перешкоджати малим чи новоствореним партіям проходити до парламенту. Організація, що хоче зареєструватися як політична партія, мусить тепер мати 50 тисяч членів (а не 10 тисяч, як раніше). До того ж партійні організації – зі що­найменше 500 членами кожна – мають існувати принаймні в половині реґіонів. Отож реґіональні партії більше не мають жодного шансу, а можливості реґулювання та контролю з боку московських центральних осідків щодо їхніх організацій у провінції значно зросли.
На це ж спрямований і новий Закон про вибори до Думи від 18 травня 2005 року, що вніс у законодавство далекосяжні зміни: запроваджено суто пропорційне виборче право, замість попередньої процедури, за якою половину з 450 депутатів обирали за списками партій, а другу половину – у мажоритарних виборчих округах. Відтепер не допускаються також і об’єднання списків декількох партій та створення виборчих блоків різних рухів. П’ятивідсотковий бар’єр піднято до семи відсотків. Ніхто з нечисленних незалежних і критичних депутатів, обраних 2003 року в мажоритарних округах (як-от Владімір Рижков), більше до Думи не потрапить. Украй сумнівним видається й те, що ліберальні та демократичні сили зуміють об’єднатися в одну партію і подолати семивідсотковий бар’єр. Тож намір Кремля створити в Росії конструкцію з однією керівною та ще двома-трьома керованими й контрольованими партіями виглядає цілком реалістичним і перспективним. Роль однієї з таких напівопозиційних партій політтехнологи відвели КПРФ. Загалом партійна система має орієнтуватися на «НДР із її контрольованою багатопартійністю». Не позбавлена пікантности та обставина, що при формуванні нібито комуністичного парламентаризму тепер комуністичній партії відведено роль нібито опозиції.
Чітким сиґналом зупинки на шляху до демократії стало скасування ви­борів губернаторів. У такий спосіб зліквідовано найважливіший елемент у розвитку демократичної культури в провінції. На місце вибору de facto прийшло призначення губернатора або – в національній республіці – пре­зидента. Це призначення здійснює президент Російської Федерації. Що­правда, реґіональний парламент може відхилити кандидатуру на посаду ке­­рівника реґіональної виконавчої влади, яку запропонує російський пре­зидент, але після дворазового відхилення кандидатури президент має право розпустити реґіональний парламент. До того ж президент може зняти губернатора за «незадовільне виконання обов’язків» чи за те, що той «втратив довіру президента». Отож губернатор великою мірою залежний від президента, як пруський чиновник – засадничо довічний слуга держави – від короля у XVIII столітті. Те, що президент держави фактично призначає губернаторів і президентів республік, суперечить багатьом нормам російської конституції, проте годі сподіватися, що конституційний суд найближчим часом це встановить. Правова держава і демократія, як і їх розвиток у зворотному напрямку, тісно взаємопов’язані.
Головна мета внутрішньої політики полягає в тому, щоби унеможливити зміну влади. Послідовність забезпечується тим, що чинний президент призначає собі наступника, якого народ «затверджує» на маніпульованих виборах. Це чудово вдалося 1999–2000 року під час передання естафети від Єльцина до Путіна. Аби забезпечити це й надалі, обмежено політичну конкуренцію та можливості розвитку опозиції і в центрі, й на периферії. Опозиція має залишатися слабкою та підконтрольною, не можна допустити її перетворення на небезпечний виклик для влади. Однак запобігання зміні влади фундаментально суперечить принципам пар­ламентаризму та демократії, адже демократія, за висловом Адама Пше­ворського, є системою, в якій президенти і партії програють вибори.

© Ґергард Зимон


Американцы пугают русских новыми смертями

16.11.2015
На встрече делегаций стран-членов НАТО прозвучал прогноз Эштона Картера, министра из Соединенных Штатов, о том, что участие российских вооруженных сил в Сирии обернется глобальными потерями. Агентство AFP Картера уточняет: потери россиян начнутся очень скоро. Масштабные последствия российского участия в Сирийское проблеме обозначатся новыми смертями – таков прогноз американских политиков.

Голова политика оценена в 100 мнл. долларов

12.11.2015
Кандидат в президенты Дональд Трамп в ходе предвыборной борьбы дал обещание выстроить «Великую стену», чтобы прибывающие в Соединенные Штаты эмигранты не причиняли беспокойства гражданам США новыми преступлениями и насилиями. В частности, он негативно высказался в адрес мексиканцев, которые, по его мнению, и являются виновниками участившихся преступлений.

Польша готова принять и разместить 5 военных бах США

09.11.2015
Министерство обороны Польши пришло к необходимости усиления американского союзнического присутствия.