Критиканы!

Перший період Шевченкового заслання, хоч і не без труднощів та поневірянь у глухій периферії, скидається іноді на майже нормальне існування. Як видно з доволі достовірних джерел, передусім спогадів друзів-очевидців, як-от Федора та Михайла Лазаревських, в Оренбурзі Шевченко ходив у цивільному, мешкав на приватній квартирі (в уже згадуваного квартирмейстера Карла Герна, який став його другом), зустрічався з різними людьми (в тому числі з численними польськими політичними засланцями), бував на обідах і прийняттях у начальства, багато малював — і писав поезії.  

Проте є й другий бік медалі, і недоля та неволя не вичерпують Шевченкового екзистенційного простору. Бо в цій експедиції поряд із негативними є й позитивні моменти, і хоч вони майже зникають із його поетичного та епістолярного самозображення, вони таки вписуються в ту автентичну поліфонію його життя і творення.
Як слушно вказує одна з найкращих дослідників Шевченка Марієтта Шагінян, ідеться про кілька взаємопов’язаних моментів.

На тлі цього дослідження поезія Шевченка, її глибокі закономірності, тобто її закодованість, набирає нового, точнішого значення. Бо якщо Шевченко-як-художник, як це нам показує Шагінян, так повно вписувався в дослідницько-пізнавальний стиль і пафос експедиції, був настільки раціоналістським, реалістичним, науково точним тощо і саме в такому ключі створив свою серію малюнків, то наскільки більше мав би важити той факт, що весь цей стиль і пафос не віддзеркалюється в його поезії? Так чи інакше, але за дрібними тільки виїмками (і навряд чи навіть «Готово! Парус розпустили...» є таким однозначним виїмком) цей, умовно кажучи, реалістично-пізнавальний стиль не звучить у Шевченковій поезії; вона попросту не сприймає такого світобачення.  

Цього автопортрета Марієтта Шагінян, видно, не бачила; принаймні, вона його не обговорює. А якби бачила, чи знайшла б у ньому підтвердження своєї тези про Шевченків об’єктивізм, пізнавальність, реалізм? Важко сказати. В кожному разі, контекстуальна, емпірична база не надто надійна: в світовому мистецтві оголених автопортретів дуже мало. Нагота, звісно, може бути корелятом об’єктивізму, пізнавальності, реалізму — як це бачимо на прикладі драматично оголеного автопортрета Альбрехта Дюрера з початку ХVI століття. Тут вона подається з детальністю анатомічного рисунка (а сама поза автора-об’єкта є викликом глядачеві не цуратися оголеної правди плотськості художника). Проте не всяке оголення є об’єктивним, реалістичним, навіть у тому вузькому жанрі оголеного автопортрета.

Шевченкова мотивація написання цього автопортрета коріниться в обставинах і прикметах його заслання... і в його стратегіях виживання. Конкретну подію в далекій експедиції, на нововідкритому острові посеред іще не обстеженого моря, тепер уже не можна відтворити, але її фіксація вписується в серію вперто творених самозображень і набирає нового, загостреного значення. Не зайве буде ще раз згадати, що кожний Шевченків автопортрет, як і кожний його поетичний твір, є програмовим самоствердженням; зокрема на засланні, коли заборонено йому писати й малювати; бо кожний такий акт стверджує свободу дії, творчу незалежність, ідентичність як таку. Всупереч громадській байдужості («Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене») і власному сумнівові («Для кого я пишу? для чого?») кожний із них каже «а я таки є».

2.

Це не роман.
Це щось інше.

Оксана Забужко — поет і прозаїк із покоління, молодшого за Шевчукове, хоч уже й не наймолодшого — недавно стала тим, чим давно хотіла бути: автором українського бестселера. (Для декого, щоправда, це — оксюморон: мовляв, за теперішніх обставин маргіналізації української літератури та мови таке поняття взагалі не можна застосувати[5].) Проте її «Польові дослідження з українського сексу», видані двічі — «самвидавом» 1995 року в Пітсбурзі (17 примірників і потім певна кількість ксерокопій, для авторки — тьма-тменна, достатня, щоб змалювати цілу міжнародну змову супроти книжки чи бодай створити їй скандальну репутацію) і книжкою 1996 року в Києві, — таки стали своєрідним cause celebre.

1.

– Да, то вєдьма!..
– Недарма вона на вінику літає.
То що, вона його знасілувала?

Валерій Шевчук, мабуть, найплідніший письменник донедавна ще «середнього», а тепер уже старшого покоління, прозаїк, який стійко й послідовно не потрапляв (принаймні в тематичному, явному плані) в соцреалістичну манеру, у своїх численних романах, повістях та оповіданнях постійно наголошував і розробляв питання потойбічного, ірраціонального, демонічного. В репресивні 1970-ті й ранні 80-ті він часто писав до шухляди, щоб потім, кращої пори, друкуватися широким потоком, на втіху публіці. Для молодших сучасників, одначе, український Бальзак, як його часом величали в період совєтської цензури, не зовсім переконливий, чи, сказати б, сприйнятливий.

Образ відьми — один із найдавніших архетипів у людських культурах і суспільствах. Він збуджує найрізноманітніші суспільні та культурні відрухи і, як кожний архетип, визначається передусім своїм психологічним резонансом. Бо родиться він зі стику жіночого й чоловічого, з того таємничого й непізнанного простору, з якого ми всі беремося. Тому-то пов’язані з ним страхи, емоції та спроби пізнавання — повсякчасні.

Ситуацію кінця двадцятого століття в українській літературі, подібно як і в інших літературах світу, вже неможливо уявити без «постмодернізму». Про це свідчить насамперед сучасний критичний дискурс (мало яка розмова про нинішню літературу обходиться без цього не надто вдалого терміна, вживаного позитивно або негативно, але рідко — нейтрально). А нещодавно видана «Мала українська енциклопедія актуальної літератури» («Плерома» 3’98) цілком поважно говорить навіть про два періоди літературного постмодерністського дискурсу, 80-х («постгессеанський») і 90-х («постборхесівський») років. 

«Бу-Ба-Бу» як Карнавал
Однак не варто перебільшувати ідеологічні мотиви бубабістських інтенцій. У випадку з «Бу-Ба-Бу» маємо майже ініціаційну гру групи молодих поетів, для яких став щасливим час, оскільки складалася «революційна ситуація» — «низи» хотіли, а «верхи» не могли. Бажання бавитися й соціокультурна потреба у грі, що була б одночасно інверсією влади, збігалися.
Відповідно до цих умов пізньорадянського зсуву бубабісти розпочинають гру за правилами бахтінської карнавалізації.