Критиканы!

«Ми живемо в добу перекладів», – пише Діна Хапаєва у книжці «Герцоґи республіки в добу перекладів: Гуманітарні науки і революція понять». Ця доба – не традиційні останні декілька сотень років, а саме 1990-ті й двотисячні роки. Якщо це не так, то чому ж переклад як «барометр куль­тури» показував однаковий «тиск» у Росії, країнах Східної Европи (на­приклад, в Угорщині) та у Франції? У країнах, які нещодавно звільнилися від комуністичної диктатури, бум перекладів останніх десятиліть по­яснюють посттоталітарним сценарієм. Але чому у Франції, країні, яка ніколи не знала поліційного контролю за дослідженнями, перекладацький бум також розпочався на початку дев’я­­ностих?

Певно, кожен може пригадати з десяток шанованих професорів, які досі щиро сприймають постмодернізм і постструктуралізм як найсучасніші наукові течії, хоча насправді вони вже посіли почесне місце в минулому поряд зі структуралізмом.
Герметичність, відставання, брак – усе це однаковою мірою стосується і перекладів українською. Перекладні видання в Україні й надалі становлять мізерну частку щорічної книжкової продукції: 6% за назвами книжок та 9,4% за накладами (дані 2005 року за статистичним збірником «Друк Ук­раїни» Держтелерадіокому України та Книжкової палати).

Галицької української мови нема. Її вже нема. Її вже нема саме як мови, як цілости, як хай просторово невеличкого, але колись зв’язного мовного світу. Світу, що мав руки і ноги і, як кожен світ, купу своїх недоладностей і принад. Як світу, що знав і годен був пояснити свої внутрішні пов’язання, свої власні обставини. Що від нього залишилося? Кількасот – здається, я дуже перебільшую – слівець, може, з кількадесят характерних зворотів, дрібка особливостей у синтаксисі, кілька тузинів трохи інших наголосів. Про вимову й інтонації навіть не згадую. Якісь примовки, розрізнені стро­фи пісеньок, жменька чудом уцілілих ідіом. Ось загалом і все. У цьому сенсі нема і самої Галичини. У різних інших сенсах вона є.

Докладно так само в мові. Можна лунко і мертвотно цокати на дибах бездоганної літературної норми, можна самою ж нормою цю норму спародіювати, виставити на посміховисько, заморозити, спаплюжити, вбити. Фурія чистоти мови, яка нас, здається, охопила, може обернутися стерильним антисептиком, по якому вже не залишається нічого живого. Гігієна, звісно, річ добра, але не тоді, коли переростає в настирливість миття рук. Бо то, власне, надмірне миття руки найбільше й нищить. Манія чистоти мови береться з непевности, зі страху, з відчуття обложеної фортеці, загроженої автентичности – історично все дуже добре зрозумілі відрухи.

Прийнятий і відкритий для підписання
19 жовтня 2007

Ми, члени Фулбрайтівського товариства України, усвідомлюючи, що на вчених та університетських викладачів покладено особливу місію перед майбутнім; що чинником соціяльного розвитку стали вільний доступ до ін­формації і знань, попит на які стрімко зростає; що розвиток сучасної науки та освіти потребує не опіки, а підтримки; що самореалізація науковців не за­лежить від державних кордонів; що в основі наукової творчости закладений методологічний критицизм; що зазіхання на етичні цінності призводять до соціяльної деґрадації й виродження; що бюрократизм загрожує науці стаґнацією; що інтелектуальна чесність науковців є нагальною потребою; що пошук і винагорода інтелектуальної еліти повинні відбуватися за справедливих умов; що наука й освіта стають ефективними лише тоді, коли вони спираються на реальний авторитет учених

VI. Відкритість наукового середовища

1. Основною ґарантією наукової діяльности визнається необмежений доступ учених до сучасних знань, національних і міжнародних банків і баз даних, вільне спілкування зі своїми колеґами.
2. Науковці мають вільний доступ до всіх відкритих національних та між­народних банків (баз) даних, бібліотек, інформаційних центрів і комп’ютерних мереж.

Сьогодні Україна є полем битви між державою та країною, а не між Сходом і Заходом, як видається більшості наших співвітчизників. Країна з її культурним та історичним розмаїттям є ціллю для дій державних інститутів, налаштованих на встановлення повного контролю над територією і свідомостями її мешканців. Спонуки, що ними керуються суперники у цій боротьбі, різняться: країна прагне вижити, зберегти себе і свою ризому традицій, часто невербалізованих і непомітних для ідеологічного державницького розуму; держава прагне злеґітимувати вищість своїх інтересів усіма засобами.

Взявши до уваги такі погляди, легше зрозуміти сьогоднішню ситуацію, що її на початку цієї статті я описав як битву держави проти країни. У цій маніхейській метафорі є момент, який треба прояснити. Із «країною» в цій метафорі я ототожнюю групи громадян, різні культурно-географічні та соціяльні спільноти, чиїх ідентичностей та інтересів не усвідомлює державницька ідеологія. «Державою» в цьому випадку називаю інстанцію, яку складають державні інститути, загальнонаціональні політичні утворення, засновані на консервативному способі мислення, та відносини між ними. Тут функцією держави є відтворення підстав, на яких процвітає консервативне мислення, а отже, і відтворення себе. При тому, що інстанція держави реґулює порядок використання ресурсів, усі, хто не потрапляють у номенклатуру її мислення-діяння, опиняються поза можливістю виживати.

Як це часто буває, випадок і заплутані обставини втрутилися у плани та задуми. Цілу зиму ми з моєю партнеркою Кристіаною пропрацювали над книжкою про Україну після Помаранчевої революції. Книжка вийшла у квітні, і я там іще описую ситуацію Ющенка, який у січні виявився «ко­ролем без країни», та несподіваний тріюмф протилежної сторони. Те, що Юрій Луценко заснував громадський рух «Народна Самооборона» і розпочав багатотижневу подорож усіма реґіонами України, стало для мене одним із сиґналів: напруження підштовхне до нових розв’язків.

Нічне прибуття у Чоп повернуло мене назад до реальности. Я трохи вирізнявся з-поміж дрібних торгівців, які вийшли з потяга й посунули до українського митного контролю, проте назвав мету відрядження і пройшов без проблем. Таксист, везучи мене ще двадцять кілометрів до Ужгорода, лаявся через постійне дорожчання пального. Його політичні прогнози були непохитно скептичні: він мав певність, що Янукович отримає сорок відсотків голосів. Але посперечатися про це ми не встигли – він уже довіз мене до готелю «Дружба», розташованогo в мальовничому куточку міста. Як німецький «причеп» у команді журналістського супроводу Луценка, мене зацікавлено розглядали, але прийняли привітно й гарно поселили.