Критиканы!

Коли я в Німеччині розповідаю про Україну, розмова майже завжди швид­ко переходить на історію та на її трактування. Щоби скоротити тривалі історичні екскурси, я інколи намагаюсь унаочнити свої слова за допомогою образів і прикладів. Деякі з них я виніс із моїх вражень від Кіровограда. Туди мене привели мої пошуки реґіону, у який напевно не приїздить надто багато туристів. Колись давно, беручи участь у лівих опозиційних гуртках, я читав про соратника й конкурента Сталіна Сєрґея Кірова, знав також про таємничі обставини його вбивства. Тому химерно було бачити монументальний пам’ятник йому в оточенні передвиборних наметів усіх політичних сил. Ніна, мій добрий дух у Кіровограді, розповіла мені про безрезультатні суперечки довкола перейменування міста; про те, як за­хисники Кірова арґументують свою позицію тим, що, мовляв, повернення до імені російської цариці Єкатєріни лише породить нові проблеми. Вона показала мені стару козацьку фортецю на пагорбі та розташований поряд монумент пам’яті Великої Вітчизняної війни. Навпроти стояв простий де­рев’яний хрест із написом «Жертвам комуністичного геноциду» – унаочнення суперечностей і нашарувань давньої та новітньої історії.

Нашли подтверждения сообщения о рассылке кемеровским отделением "Единой России" писем к крупному бизнесу с просьбой пожертвовать крупную сумму на предвыборную кампанию. В случае отказа "единороссы" обещали пожаловаться губернатору области (также "единороссу") и в администрацию Владимира Путина.

Вот так вот. “Единоросом” уже не хватает денег на свою политику.С такими просьбами они скоро по миру пойдут. Да, не легка жизнь простой Российской партии…

Відчитане через понад століття від часу першого видання, після цезури 11 вересня 2001 року, в контексті найновіших досліджень із політології, антропології чи теорії культури «Серце пітьми» набуває дивовижної, при­голомшливої, відверто дошкульної актуальности. Коли «душознавчі» розгляди Джозефа Конрада, а особливо їх стилістична одежа, вже попахують давниною, його рефлексії, присвячені европейській цивілізації та наслідкам її експансії в інші реґіони світу, і далі схиляють до роздумів.

Конрад поділяє віру своєї епохи в Поступ, але водночас ставить під питання переконання про його доброчинні наміри. Показово, що він не запитує: «Як оцінити цивілізаційний внесок Риму в Британії?». Це питання поставить Герберт, схвально цитуючи як відповідь фраґмент «Історії Англії» Джорджа Маколея Тревеліана:
Урешті-решт римляни залишили по собі три вартісні речі: по-перше (а це твердження і розважило б, і стривожило би Цезаря, Аґриколу й Адріяна), валійське християнство; по-друге, римські дороги; по-третє, дедалі важливіше значення окремих нових міст, особливо Лондона.

Стусани масової культури, вічно мандрівний оповідач чоловічої статі і сфокусованість на різкому розпаді гомогенного суспільства на розпорошену колекцію тих, що збилися з дороги, та їхніх криївок – ні, це не опис роману Джека Керуака, як може здатися знавцеві американської літератури, а змалювання життя після розпаду СССР, що його представляє «Біґ мак2» Сергія Жадана. Ця колекція видасться доволі-таки знайомою читачам американської літератури доби бітників, яка виводить на сцену величезні соціяльні та культурні зрушення 1960-х. Переконаність, із якою Жадан проводить естетичні парале-лі, уможливлює таке компаративне про­­читання.

В своєму житті я бачив не так уже й багато, а з того, що я бачив, майже нічого не зрозумів, можливо це зміниться, хоч я і сумніваюсь, просто, розумієш, є якісь речі, які я вже навряд чи зрозумію.

Заперечення інтелектуального розуміння у цій прозі, однак, подано разом із наголошенням трансцендентної краси, при-
хованої в грубому зовнішньому світі, що раптово й незбагненно сходить на його мешканців.
Ця насолода від самоцінної естетики нагадує рифи вільної форми в Керуа­ковій прозі й допускає зв’язок між Жадановою і бітниківською гілками постмодернізму та високим модернізмом початку XX століття. Це особливо очевидно в поетичній частині збірки, яка «поєднує футуризм, мілітаризм Че Ґевари, нігілізм із медитативними стансами та псалмами».

Надзвичайно складно дібрати слова, щоб схарактеризувати музику Вален­тина Сильвестрова. Складно вже тому, що жодне слово, навіть най-
точніше, найпереконливіше і найпоетичніше, не передасть тонких змістів творів Сильвестрова – таких, що постають, існують і розвиваються в суто інтонаційній, несказанній сфері. Названі й висловлені, мерехтливі сенси, плинні асоціяції та численні змістовні обертони цієї музики конкретизуються – і тим самим втрачають унікальну й неповторну багатовимірність. Можна, звісно, говорити про зовнішні параметри творчости Сильвестрова, наприклад, про жанрові пріоритети ком­позитора.

Початок творчого шляху Валентина Сильвестрова пов’язаний з ін­струментальними жанрами. Фортепіянні твори, камерно-інструментальні ансамблі, симфонічні композиції – саме у цих сферах розгорталася творчість митця впродовж 1960–1970-х років; ця музика принесла Сильвестрову світову славу. До хорової ж музики композитор прийшов дещо пізніше.
Я ніколи не вважав, що буду писати хорові речі. До хору в мене не було особливого інтересу, тому що я індивідуаліст. Фортепіяно – ось моя доля.

Fado португальською означає «доля». Але передовсім так зазвичай називається меланхолійна пісня, що виникла в XIX столітті в робітничих кварталах Лісабона, пісня, в якій виливався сму­ток за безповоротно втраченим. Це почуття туги за минулим португальці називають saudade, ще й сьогодні такі пісні можна почути під акомпанемент іспанської ґітари та португальської – десяти- або дванадцятиструнної – guitarra. Fado – португальський різновид блюзу, виспіваний – як пише Стасюк – «сповненим натужного смутку жіночим голосом».
У найновішій книжці Анджея Стасюка fado з’являється лише раз, мимохіть, ніби випадково, але атмосферою тужного співу пронизані всі тексти. Бо героєм цієї невеликої збірки є людська доля, побачена й відчута з однієї-єдиної, Стасюкової, перспективи. «Я обжився у власній долі, оскільки бачу в ній неперервність», – пише Стасюк. Але далі говорить: «Життя складається з того, що намагаєшся уявити певною цілістю – з окремих фраґментів, які за­карбувалися в пам’яті. Вони не поєднані жодною логікою, окрім того, що відбулися з тобою».

Інший світ
Найперше це світ, що живе поза повсюдним обміном, світ, у якому можемо отримати себе, речі і простір в особисте володіння. «У світі, який надходить, небагато речей будуть нашою власністю. Більшість із них буде підпорядкована законам економіки, тобто в кожному здобутку буде закладена потенційна втрата. Ймовірно, навіть почуття стануть предметом товарообміну. <...> Можливо, що лише пам’ять – особиста, примхлива, фраґментарна – не знайде покупця, оскільки для когось іншого не становитиме жодної цінности». Це видається банальним, але про такі банальні речі не варто забувати, бо за ними стоїть кожна окрема людина. Стасюк невпинно нагадує нам саме про таку окремішність, яка не підлягає обміну, про те, що існує світ поза економікою, світ «чудесного марнотратства» і «безкорисливих видатків».